У серпні 2015 року з групою мисливців зі США та Мексики (прекрасні були часи та можливості, однак) я вирушив на полювання до Республіки Саха до давнього друга та партнера – Інокентія Семенова.
Познайомилися ми з ним ще за часів Держпромгоспу, у серпні 1993 р. Тоді я, який ще жодного разу не бував на гірському полюванні, приїхав до Якутії як супроводжуючий і перекладач з мисливцем з Німеччини, який планував добути якутського чубука. Це був час, коли я тільки почав працювати в одній з перших, якщо не першої, і довгою, що довго залишалася найвідомішою в країні туристичної компанії, яка організовувала мисливські та рибальські тури і керувала Олександром Хохловим.
Згадуючи про полювання з Кешою, не можу обійти увагою один випадок, що мав місце у 90-ті. З «продуктовим кошиком» у країні, зокрема із громадським харчуванням, тоді, якщо хтось не пам'ятає, було досить напружено. І ось якось, провівши мисливців додому, ми залишилися з Кешою вдвох і вирішили сходити кудись випити-закусити. У найближчому географічному оточенні була лише одна кафешка, де лише за спецзамовленням могли обслужити VIP-клієнта. Загалом ми згадали сюжет із «Три плюс два», коли герой Євгена Жарикова розіграв офіціанта, прикинувшись іноземцем, завдяки чому отримав можливість пообідати з героїнею Наталії Кустинської у ресторані. Кеша запропонував мені прикинутися німецьким туристом – тоді, мовляв, нас обслужать. Зайшли до кафе. Я зображував суцільного «ві ф'єл цайт», «видасть раушен хір ерлаубт» і «гутен абенд вільний коньякен трінкен». Кеша дивився на мене з доброю посмішкою гостинного аборигена і з деяким натиском звертався до управителя: «Це наш почесний турист із ФРН! Треба його обслужити за вищим розрядом!
Як і у фільмі, нашу виставу співробітники ресторану гідно оцінили і незабаром накрили стіл тарілками з вишуканою стравою – картопляним пюре з сосисками. Як освіжаючий стіл прикрасив коньяк «Білий лелека». Сидимо ми з Кешою, лопаємо сосиски, запиваємо коньяком… Раптом із-за сусіднього столика підвалюють до нас місцеві VIP-персони з розвиненою мускулатурою під чорними шкіряними куртками. Підсідають і починають допитуватися у Кеші: хто, звідки, навіщо… Кеша як міг викручувався, а хлопці все наполегливіше стали пропонувати «брудершафт». І ось один з них у результаті прийняв мене за плече, подивився розкосими очима в мої очі і ласкаво вимовив: «Шкода, що не нишпориш ні дуля по-нашому, узбек». Треба було бачити в цей момент Кешини очі, що благали: «Макс, тільки не розсмійся!»
