Фото автора.
Б'ють солов'ї в берегових черемхах, розкочуючись трелями, присвистами, клацаннями, перегукуючись з плачем зозулі. І тануть тихі заходи сонця над сонною водою річкових стариць і затонів. А потім змінюється спекотне заціпеніння сірими і ватяними короткими негодами, коли шелестять дощі і ширяє вода в лататтях.
І знову вицвітає небо від нерухомої спеки. Гримлять над річковими тиховодами і гнуть тростини перші грози. Саме час для лову ляща. Але весняна нерестова заборона ще чинна, принаймні, до середини червня в більшості російських місць.
На човні не станеш упоперек стрімкої річки, щоб закинути «кільцівку» чи донки з фідерними годівницями. Тільки з берега і тільки на вудку … Так говорить основне правило весняної заборони.
Ну, а ми не дуже й засмучуємося. Готуємося до лову поплавочними вудками на копаному водосховищі-затоні Малої Кокшаги. Сама річка невелика і досить швидка в руслі, де можна ловити лише донними снастями. Але водосховище, що з'єднується з річкою, немов озеро, широко і спокійно в лісистих берегах.
Перед світанком варимо горохову кашу, перемелюємо суху ванільну булку на сухарі, припасаємо і макуху в окремий мішечок. Все це різнорідне і примітивне підгодовування буде замішане на березі разом з підгодовуванням покупною, для ляща. Пахне магазинна суміш чимось знайомим. А-а, то це анісом віддає. Правильно кажуть: нове – це добре забуте старе. Як і фідер, яким ще наші діди ловили, тільки не знали про це. А тепер – англійською донечкою зветься…
З насадки у нас: манна бовтанка, черв'яки підлистники та гною, опариш. А снасті найпростіші: вудки поплавця 5-6 метрові, з легким оснащенням і пер'яними поплавцями, а ті, що справжніше — зі спортивними голками і вже більш важкими грузилами. Вони набрані в дію з трьох грузил для більшої чуйності поплавця, правильної його та гарної опади на воді після закидання.
Та й лінивій рибі-лящу легше підняти по черзі по грузильцю, пробуючи м'якими губами насадку. А не смикати з натугою свинцеву чушку, випльовуючи потім гачок із насадкою, підозріло важкий.
Тож ми вже на водосховищі. Ранок тихий, сіренький і прохолодний. Сергій, бурчачи, розмотує волосінь з почорнілого бамбукового вудлища.
— Та викинь ти це дерево китайське, телескопів мало що? – раджу ліниво.
— Батьківське, щасливе. Він на нього, знаєш, яких лящів виводив? Тобі своїм фальшивим китайським вугіллям за сто років таких не впіймати, – відповідає Серьога, точно спіймавши гачком березову гілку над головою.
– З почином, – вітаю його єхидно.
– Зараз побачиш.
Так, жартома посварюючись, і закидаємо снасті.
А ранок зовсім уже набув чинності, дихаючи росистою свіжістю з черемхових низин та ярів. Над краєм лісу спалахнуло червоне око. І тільки сонце вибризнулося крізь сосняки на воду, як ударив солов'їний хор, сильно і дзвінко над тихою водою. Відгукнулася і зозуля лицемірно-сумно, чи то журячись про підкинуте маля, чи спеціально тугу наздоганяючи малою кількістю років, відведених нам долею… Ну, ще хоч пару разів – ку-ку, ку-ку…
Але зозуля, наче комаром поперхнувшись, якось смішно схлипнула і, знявшись з дерева, полетіла кудись, «докукукуючи» вже на льоту.
Тим часом поплавець-голка моєї довгої вудки раптом задумливо поплив убік, зупинився, а потім плюхнувся набік. Рука лягла на вудлище коміль. Рано-рано, – твердив настирливий внутрішній голос. Пора, – билося у скронях. Поплавець підвівся і почав занурюватися. Ось тепер точно – час! Підсікаю і піднімаю на поверхню блискучого сріблом підліщика.
— Відпускай назад! Це ж маленький! – заздрісно зловтішається Серьога.
– Піде під пиво.
Підліщика піднімаю без підсікання. Справді, не лящ. Але для початку згодиться. Взяв він на манну бовтанку. Хоча в попередні рибалки брало краще на хробака. Втім, все за класикою. Літо надворі, риба переходить на рослинні та борошняні насадки.
Обрибився і Сергій. Точно такого ж витяг підліщика.
— Чого ж не відпускаєш? Адже малюк.
– Коли зарплата буде, як у американців, усім волю дам. Спати буду і бачити: спіймав – відпусти…
Це копане водосховище не зовсім нам знайоме. Усі якось обминали його. Мабуть тому, що близько знаходиться від міста. Відоме старе правило, знайоме кожному рибалці, мовляв, чим далі — тим риба більша і більше її в заповітній дали. Але минулої зими це місце зробило сюрприз-загадку.
Збирався я за пліткою-сорожкою, яка тут жваво клювала в першоледі і відносно непогано — всю зиму. Велика плотва зазвичай не траплялася, рідко більше долоні. Але мені був потрібен живець для лову на жерлиці. І ось я тут.
Пробурив пару лунок, підгодував місце підгодовуванням для плітки. За годину смикав досить спритних і блискучих рибок. І, задоволений великою кількістю живця, зібрався йти. А тут рибалка підійшов і поскаржився на клювання, що припинилося. Я у відповідь: так, мовляв, щось перестала смикати дрібницю. На що рибалок показав мені «дрібницю», про наявність якої тут я навіть і не підозрював.
У його ящику сухо шелестіли хвостами підліщики до півкіло і більше. А я тут риб'ячу «шпану» заготовляю… Причому, підліщиків він ловив на безнасадкову блешню – «кайдани», яку я більше для лову окуня застосовував раніше. Ось тобі й дрібниця.
Цей епізод змушував задуматися про водойму, що дійсно заслуговує на увагу. Хоча наступні походи на нього по льоду не принесли мені хороших уловів у ту зиму, але невдачі я схильний був віднести до швидкого «глухозім'я». І тепер я знав, що риба тут є, причому не тільки придатна на живця.
Перші наші рибалки на водосховищі припали на спекотні травневі ще дні. Клювали на хробака невеликі підліщики, траплялися карпики, і відчайдушно докучала уклейка. Плотва брала тих же кондицій – з долоню.
Фото автора.
На виході з водосховища хапали під'їзди та голавлики. Але траплялися лише на донні снасті з фідерними годівницями.
І тепер ми сподівалися зловити тут справжнього ляща. Він тут був і час його настав. Але в прибережному мілководді знову брали лише невеликі підліщики. А опариша смикала червоноока й та сама невелика плотва.
Ех, метрів за двадцять-тридцять від берега б… Там є скат на яму, де глибини вже починаються серйозні, до п'яти-шостій метрів і більше. Взимку перевіряв із льоду. Тепер тільки з човна та взяти велику рибу.
Утім, у мене в запасі є саморобний фідер. Чи не англійська донка, звичайно, а чисто російська. Замість фірмового Medium Feeder — алюмінієвий спінінг з безінерційною котушкою, саморобним кивком-сторожком і яскравою кулькою на кінці пружини цього сторожка. Будь-яке клювання позначить і покаже мій сторожок, навіть клювання лукавої та квапливої уклейки.
Відстібаю з плетінки напівзакриту фідерну годівницю в 40 гр, що підходить для течії, і ставлю годівницю-спіраль вагою 15 гр. Вминаю в неї густу суміш підгодовування і закидаю снасть метрів на двадцять п'ять від берега. Фідер оснащений двома повідками. Один підвішений вище годівниці, інший у ковзному варіанті – нижче. А на гачках – манка та черв'яки.
Всі мої маніпуляції бачить Сергій і, звичайно, видає скептичне та гучно-багатозначне: «Ну-ну, дитино мале, не награвся ще …» Це він про мої експерименти з фідерним оснащенням.
Поки сиділи і розважалися з Сергієм ловом підліщиків, як забув я про свій фідер. Але бічним зором раптом помітив рух, миготіння чогось поряд, не схоже на комарів, що барражують, і вже прокинулися ґедзів.
Виявляється, це кулька сторожка наполегливо киває і кланяється в такт ривкам, що йдуть ліскою. Підсікання! На волосіні висне і йде вбік щось уперте і важке. Підмотую з натугою котушкою.
Риба піднімається до поверхні. Блиснувши на сонці, розвертається і йде знову в глибину. Здаю плетінку під її ривками, а потім знову підмотую. Є! Незабаром у підсачеку завертався лящ. Кілограм не кілограм, але за півкіло буде.
Фото автора.
Поруч мовчки страждав Сергій, жбурляючи в садок дрібних підліщиків. Не витримавши його докірливого погляду, дістаю з чохла бортову донку, пристосовану для лову з берега, і простягаю товаришу. Оснащення її точно повторювало фідерну.
Невдовзі брязнув дзвоник донки. І тепер уже Сергій тягнув міцного, затятого і золотого в променях сонця ляща. Рибалка відбулася.
Фото автора.
