Вересень того року видався непогожий, з сильними вітрами та хлюпучими дощами, але в середині місяця прийшло «бабине літо». Замість набридлих низьких хмар розлилося синє глибоке небо. Повітря стало дзвінком, прозорим, крихким, наче кришталевий келих. Потяглися каравани перелітних птахів. Їхні сумні прощальні крики постійно намагалися витягти з мене щось важливе, далеке, але легке і світле. Ліси та переліски куталися в осіннє вбрання. Хотілося й самому злитися з цією красою, що в'яне, але такою привабливою.
Перший місяць осені найблагодатніший для мисливця: тут тобі і качки, і вальдшнеп, і дракон, і рябчик, і бекас, іноді трапляються дупелі. Справжнє роздолля, що дозволяє хоч днями на проліт не виходити з угідь, аби тільки сил вистачило тобі й собаці. Ми з Сергієм Юрійовичем ще з вечора завантажили в ягдташі по додатковому, битком набитому самокрутами, патронташу.
Сергій Юрійович – мій наставник та добрий друг. У нього півстолітній безперервний мисливський стаж. Своїм досвідом він ділиться зі мною не жаліючи, розповідаючи хто, де і чому, іноді повторюючи фразу Ліверовського – «я радий пригостити тебе полюванням». Така дружба дорогого вартує. І я бережу цю дружбу, намагаючись у полюванні рівнятися на цю чудову людину.
Фото автора
Угіддя наші починаються одразу за селом. Вийшли, як завжди, ще потемню. У мене на плечі – ІЖ-12, у Сергія Юрійовича – ТОЗ-34; на ногах обох, згорнуті під коліно, болотяні чоботи; і ягдташі і патронташі. Я оглянув нас – хоч зараз на обкладинку улюбленого «Полювання та мисливське господарство». Собача частина нашої команди рвалася в угіддя, ніби вже чули пташиний дух.
Ми йшли неквапливо сільською дорогою до озера, де в нас стояла надійна алюмінієва човен. Принагідно обговорювали мисливську літературу, бадьорячись прохолодним осіннім ранком і смакуючи аромат стиглих яблук, що доносився звідусіль.
Човен безшумно ковзав по гладі тихого сплячого озера. Вода та береги тонули в щільному тумані; він забирався під одяг, і тоді тіло вкривалося мурашками. Десь крекнула качка, але скільки ми не намагалися побачити її, все марно. Вийшовши на берег, спустили собак із повідців. Того дня мисливська стежка вела нас у заплаву Клязьми. Тут славно полювати на качок, коростей, бекасів, а в перелісках бувають висипки вальдшнепів.
Вже позначився схід, почало світати. Заряджаємось відразу. Звичним жестом сімка та п'ятірка вирушають у стволи. Попереду невелика канава, за нею озерце. Води після дощів додало. На канаві було тихо та порожньо. А ось озерце зустріло нас дружним вибухом зграйки чирків. Я одразу наліпив підранка, а після пострілу Сергія Юрійовича один із чирків залишився лежати на воді. Поки вони з Байкою діставали першу здобич, ми з Мартою ганялися за підранком. Якщо бути зовсім точним, вона ганялася, а я лише співпереживав. Осінні чирки – чудовий гастрономічний трофей, втім, як і вся осіння дичина. Тушковані, та з яблуком… Або на шулюм наваристий, з гострим перчиком і обов'язковою головкою часнику… Для мене чирки смачніші навіть за осінню крякову.
Марта та Байка – російські мисливські спанієлі. Настільки схожі, що у високій траві ми часто їх плутаємо. Байка старша на три роки, у роботі, безперечно, показує себе краще. Якщо птах зовсім поруч ми чуємо гучний пронизливий гавкіт і це означає, що треба поспішати до нього. Березня працює без голосу, подачу тільки підтягнути, а пошук у неї на висоті.
Привітавши один одного з полем, ми продовжили свій шлях в осінньому дні, що прокидається. Трава на скошеному лузі вже підросла і починала жовтіти. Я пішов до озера, яке ми називаємо Чорненьким, а Сергій Юрійович пішов до Керової ляди (всі назви місцеві і ви не знайдете їх на картах). Ми ще не встигли відійти як почули напористий гавкіт Байки. І відразу один постріл. Друг здалеку показав мені дракона, я відповів йому піднятим догори кулаком.
Фото автора
На Чорному нічого не виявилося, але звідкись прямо на нас налетіли кілька крякових. Для перельоту вже запізно. Мені вдалося взяти одну вже досить жирну осінню крякушу. З боку другої частини нашої команди почулися постріли, спочатку дуплет, потім одиничний.
Сонце повільно дерлося по небосхилу, в його безсмертному світлі блищала свіжа роса, сріблилися численні павутинки.
Сергій Юрійович взяв двох крякових. Заскочили дорогою на заплаву – тихо. Повернулися на луг, тут драстіли, у низинах бекаси та рідкісні дупелі. Вирішили йти разом, а стріляти по черзі. Ми прочісували низинку за низинкою. Ось собаки почали працювати по некошеному. Швидше за все дракон. Я проходжу вперед. Сергій Юрійович трохи позаду, Байка зліва, Марта працює попереду. От і «свічки» пішли, зараз виб'є коростеля з-під себе, намагаюся не відставати. Вислозадий птах злетів дуже несподівано. Довелося відпустити, стріляю вперше – промах, а на другий «свічкою» прямо під рушницю вискакує Байка! У мене осічка. Не спрацював верхній бійок. Чому? Не знаю. Обернувся і зустрівся поглядом із збентеженим другом. Я зрозумів і без слів. Через мій азарт Сергій Юрійович міг залишитися без вірної помічниці. Це одна з тих осічок, про які я ніколи не шкодуватиму.
Ми не стали це обговорювати. Ми обидва все розуміли. Я мовчав винен, друг мовчав роздумливо. Будь-яке в угіддях трапляється. Мовчки вийшли до озера, мовчки пили чай. Коли почали збиратися, Сергій Юрійович сказав лише одну фразу – «ти акуратніше стріляй». І мене так пробило, що я не знав куди й подітися.
Повертаючись назад, ми так само мовчали. Нам із Мартою потрібно було на електричку і Сергій Юрійович, потиснувши мені руку, сказав – «я радий пригостити тебе полюванням».
