Під час надзвичайної поїздки в Східні Саяни мені довелося зустрітися з багатьма справжніми професійними мисливцями – тобто мисливцями, які заробляють собі на полювання. Тут я хочу поділитися однією такою зустріччю, що сталася на мисливській базі Іджир, у верхів'ях Саяно-Шушенського водосховища. Моїм співрозмовником став Василь Олексійович Сема.
Василь Сема (далі Ст С.): Я сам шушенський. Загалом місцевий. Влаштувався працювати у Саяно-Шушенский заповідник 1985 року. Заповідник був у 1976 році створений. Кордонів було небагато, п'ять, як я пам'ятаю. На кожній десь людина по 5–6. Ось тут, де база, було суто справжнє селище з дітьми, сім'ями жили, десь сімей 6-7, та й холостяки там були. Тобто народу було достатньо. Зараз на базі немає нікого, окрім мене. Все, немає селища. Тоді ж і став полюванням займатися. Спочатку це було в мене суто аматорство.
Михайло Кречмар (далі М. К.): Полювати почали навіщо? Просто їсти треба було чи це цікаво?
В. С.: Ну, цікаво, звісно. Ще ми отримували зарплату, але аматорське полювання у мене йшло суто заради інтересу. Укладали договори із промгоспом. Зараз, я не знаю, мабуть, їх уже нема.
М. К.: Тут, наскільки я розумію, варіантів для полювання небагато. Це марал на м'ясо і хутро – соболь, може, ще щось. Ви займалися соболем, так?
В. С.: У той час навіть за вовка премію давали за Радянського Союзу. Вовків ловили, відстрілювали. Вовк, він завжди був проблемою. Єнісеєм чи водосховищем їдеш, і бачиш то тут, то там жертви вовчі. М'яса багато було.
М. К.: Полювали капканами чи собаками?
В. С.: І собаками полювали, і потім уже капканами.
М. К.: Ну а скільки вважалося нормально зловити соболів?
В. С.: У нас тут багато не зловиш. Тут тайга не темна, тайги мало. В основному гори, сонце, каміння. Ну, якщо десяток упіймав, то нормально. Тобто невеликі обсяги. Та й відпустка невелика ж, місяць. Береш відпустку – ну що там за місяць упіймаєш? Капканів стояло штук 15. Полював пішки, навіть без лиж, бо на лижах на ці крутяки не зайдеш. Три хати було у двох логах. Ось узяти, наприклад, сусідній лог: кілометра 4-5 проходиш — хата. Наступний лог теж 4-5 кеме — теж хата. Щоб за один раз дійти можна було. Але лише пішки.
М. К.: А м'ясом не робили?
В. С.: У мене досі особистої рушниці немає, просто ходили з капканами. Але це я замолоду бігав. Зараз не той вік, щоб гасати.
М. К.: Птахом займалися колись?
В. С.: Я одного разу птицю добув. Косач. Спробував мені не сподобалося. Одного у житті здобув. Мені не сподобався смак. І все. Я думаю: навіщо мені стріляти його, якщо з'їсти не можна?
М. К.: Ви займаєтеся супроводом турів. А як це вам, цікаво, ні?
В. С.: Ну, звісно, цікаво.
М. К.: Більше радості від чого – коли у вас видобуває клієнт чи якби такого звіра ви здобули самі?
В. С.: Мені цікаво самому, бо ходиш. Це спорт, фізична підготовка не дає старіти. Мені 61 рік, я по горах ходжу, тобто добре почуваюся. Це для мене необхідно і для клієнта теж користь. Я ходжу не через гроші, а заради цікавості.
Тури у нас розпочалися у дев'яносто шостому році. Тобто, тридцять років я супроводжую тури. У тридцять один рік почав – тоді цим саме те займатися. Ну і ходжу з мисливцями. Будь-яке полювання – воно саме по собі цікаве. Простіше, звичайно, самому когось вистежити, якщо ти один. Підкрастися поодинці легше, ніж когось на постріл підвести. Бо сам ти без проблем, а бувають такі, що й не підведеш його, здається, до звіра. Проте намагаємося підвести, бо коли людина приїхала здалеку, їй потрібно. Приїхав дідок один, 71 рік. Піднявся зі мною, рахуй, до гольця, велика відстань, по вертикалі. Підвівся і здобув марал. Ось це запам'яталося мені особливо. Не те, що здобув звіра на реву, а те, що він туди піднявся, а потім спустився до човна.
М. К.: А ви самі ревете чи просто слухаєте? У вас є труба? Хтось навчав, чи самі освоїли?
В. С.: Труба є, так. Сам, звісно. Ну старші показували. Вчитися всім треба. Природно, коли прийшов, нічого не вмів, але показали, як робиться. Потім потихеньку-потихеньку й сам навчився. На кожному полюванні навчаєшся. Кожне полювання відбувається по-своєму. Так і здобуваєш навичку. Ага, раз-раз, ти, наприклад, цього не знав, хоп, у тебе вийшло, і ти все це, звичайно, запам'ятовуєш, і наступного разу вже все це застосовуєш. З роками я зрозумів, наприклад, що до козерога найкраще підходити зверху. Якщо він нижче за тебе, він тебе практично не бачить. Може, звісно, але буде менш обережним. Він дивиться весь час униз. Знизу практично немає шансів. Він тебе побачить і піде. Потрібен довгий обхід зверху.
Я ось що хочу сказати про клієнтів: вони мене слухають, тобто розуміють, що в мене більшого досвіду. Якщо говорю, що треба йти ось так, вони так і йдуть. Мовляв, ти все знаєш, ти веди нас.
М. К.: А яке тут полювання на ведмедя?
В. С.: Ми маємо багато відкритих місць. Ми здебільшого з підходу. Ідеш, у бінокль поглядаєш, побачив і пішов до нього. Пробували годувати: начебто зробив засідку, підгодував — він прийшов, зжер, пішов і все, немає його. Я не любитель ось цих засідок. Проще більше ніжками пройти, в бінокль подивитися. Побачив, підкрався, здобув – усе.
На козулю, навпаки, вийшов, побачив гарне місце, сів і сидиш. Нікуди не ходиш. Я зрозумів із роками, що чим більше ти ходиш, тим менше шансів побачити козулю. Вона дуже обережна, а от коли сів на відкрите місце, яке далеко прострілюєш, і чекаєш, частенько бувало — раз, вона вийшла і все. Вона тебе не бачить, не боїться – лягла, бах.
М. К.: А у вас карабін казенний який?
Ст С.: У мене Мосін, 7,62×54. Я думаю, що краще за нього немає.
М. К.: А будь-яке сучасне спорядження – одяг Sitka тощо – використовуєте?
В. С.: Я використовую типу хебешки. Чому? Тому що вона перш за все не шарудить. Буває, мисливці приїжджають, і ось він іде за тобою і шарудить, а в косулі, у марала вуха ось такі, чують далеко. Я сучасне спорядження не поважаю. Для мене – простий хебешний одяг. Вона не шарудить, дихає вільно – для полювання це краще.
М. К.: А на ногах що, гумові чоботи?
В. С.: Я нашими горами використовую тільки гумові, всі 40 років, скільки я тут. Я вважаю, краще взуття немає. Черевики і ковзають цими косогорами, і нога вивертається в мене. Я ходив, куштував, але мені не сподобалося. Гумовий чобіт із вовняним носком – і все.
Всі статті номера: Російський мисливський журнал, вересень 2025