Восени село різко порожніє — московські дачники їдуть у місто до весни і зимувати в нашій глушині залишаються лише місцеві або такі, як я, які працюють на віддаленні.
Вранці та ввечері повз мій будинок неквапливо проходить Женя-тракторист зі своїм Каратом — красенем-лайкою, обминаючи околиці і пильно вдивляючись у звірині сліди. Колись у радгоспі Женя працював на тракторі, тепер він давно на пенсії, а прізвисько лишилося.
Іноді я до них приєднуюсь.
До мене Карат ставиться як до старого доброго приятеля: я знаю його ще з молодих пазурів, коли він був високим і дурним цуценям, веселим басовитим гавканням лякаючих молодих жінок з дітьми, до яких він кидався з радісним бажанням пограти.
До міських Женя ставиться з підозрою — чорт знає, що там у них коїться, суєта суєт і зневіра всілякого духу. Чимось він нагадує головного героя з розповіді Василя Шукшина «Зрізав» («Люблю по носу клацнути — не задирайся вище за ватерлінію! Скромніше, дорогі товариші»).
Невисокого зросту, міцно збитий, з хитрим поглядом маленьких очей-буравчиків, Женя не поспішає погоджуватися з співрозмовником, на все у нього є своя думка: у ньому говорить не тільки незалежний характер, а й життєвий досвід.
Він мисливець змалку і цю пристрасть не втрачає і тепер. Прогулянки з псом йому щось на кшталт рекогносцировки для військового розвідника. Немає нікого в селі, хто краще знає, хто зі звірів того тижня з'являвся вночі на нашій околиці.
Східна Смоленщина — край, багатий на бойові традиції. Восени 1480 року у річці Угрі дружини великого князя московського Івана III успішно протистояли воїнству хана Великої Орди Ахмату. Стояння на Угрі офіційно поклало край монголо-татарському ярма, а сам Ахмат незабаром був убитий.
У 1812 році тут рейдував загін знаменитого поета та гусара Дениса Давидова, активно діяли й інші партизанські групи, найзнаменитішим із яких став загін дружини сільського старости Василини Кожіної. 3 листопада 1812 року у битві під Вязьмою російський авангард під командуванням генерала Михайла Милорадовича атакував французьку армію, що відступає, і кинув її втік.
Генерал Олексій Єрмолов писав про цю битву: «У Вязьмі востаннє ми бачили ворожі війська, які перемогами своїми вселяли жах усюди і в самих нас повагу. Ще бачили ми мистецтво їхніх генералів, підкорення підлеглих та останні зусилля їх. На другий день не було військ, ні до чого не служила досвідченість і мистецтво генералів, зникла покора солдатів, відмовилися сили їх, кожен із них більш-менш був жертвою голоду, виснаження та жорстокості погоди».
За цю перемогу у 2009 році Вязьма була удостоєна звання «Місто військової слави».
Велика Вітчизняна війна прийшла сюди у жовтні 1941 року, коли вермахт розпочав операцію «Тайфун» — стратегічний наступ на Москву.
Неподалік нас, поруч із колишнім селом Богатир прийняла свій останній бій перша в Червоній армії батарея «катюш», що потрапила у ворожу засідку. Про колишню трагедію нагадує тепер могила командира легендарної батареї, 36-річного капітана Івана Флерова.
Події розігралися справді драматичні: на кону стояла доля Росії — у жовтні 1941 року до В'яземського казана в полон потрапило понад 600 тисяч бійців і командирів Червоної армії, і дорога на Москву була, по суті, відкрита.
Взимку 1942-го тут проходила Вяземська десантна операція, а навесні до своїх намагалася прорватися з-під Вязьми оточена 33-я армія генерала Михайла Єфремова, який віддав перевагу смерті.
До літа 1942 року в наших краях існував партизанський край, і німцям ніяк не вдавалося взяти під повний контроль територію. Багато в чому це сталося тому, що до лав народних месників влилися десантники, єфремівці та кінноти генерала Павла Бєлова.
Смоленський край входить до складу Нечорнозем'я, і споконвіку місцеві селяни добували свій хліб тяжкою працею.
Односільчанка Жені, Катерина Андріївна Сорокова, все своє довге життя (а прожила вона 93 роки) провела у нашому селі. Для всіх вона була просто тіткою Катею, доброю, мудрою і тактовною людиною.
Тітка Катя. Фото автора
До війни її сім'я складалася з одинадцяти чоловік і тримала двох коней, дві корови, бика та теля. Після того, як селян почали розкуркулювати, у господарстві залишився лише один кінь.
Тітка Катя розповідала:
«Кажуть, за Сталіна жили добре. Працювали від зорі до зорі. Хоч би копійчину платили б. Порося ріжеш, шкірку здай державі, як тоді казали: Сталіну на підмітки»
За її словами, той, хто не здавав свинячі шкури, міг за доносом односельців загриміти в місця, що не були настільки віддалені. Корів передали до колгоспу, бо з кожної з них потрібно було за літо віддати державі 300 літрів молока. Із наявних у господарстві курок треба було віддавати «оброк» яйцями.
Коли 1941-го з'явилися окупанти, жити стало зовсім несила: від німецьких солдатів марно було ховати хліб — вони переривали буквально весь будинок, розкриваючи навіть дошки в підлозі. Катерина Андріївна, якій 1941-го виповнився 21 рік, згадувала, що стояли в селі та фіни, які були злішими за німців.
Один із них якось вивів на розстріл її разом із матір'ю та сестрами у двір, розлючений, що йому не дають те, що він вимагав. На щастя, жінок врятував перекладач. Виявляється, фінському солдатові знадобився хомут, і він вирішив, що російські баби його приховують (насправді в господарстві не було вже ні коня, ні хомута).
Іншим пощастило набагато менше: у сусідніх селах окупанти нещадно розстрілювали старих і малих. Тітка Катя з іншими молодими дівчатами ховалась у зимовому лісі, щоб німці не викрали їх до Німеччини, як це сталося з її молодшим братом.
Звільнення прийшло у місцеві краї навесні 1943-го, при цьому бої, за словами Катерини Андріївни, були важкими. Навколо горіли танки, нацисти підірвали міст через Угру, і наші бійці атакували ворога через річку. Багато хто з них склав голови в цих боях.
Війна досі дається взнаки: я періодично знаходжу на городі гільзи від німецького карабіна Mauser 98k, а дружина одного разу виявила біля будинку снаряд і довелося викликати зі Смоленська саперів.
Після розвалу СРСР колгоспи-радгоспи скасували, поля зарості, а навколишні ліси стали значно густішими. Ні-ні та й подумаєш про те, як тоді наші партизани ховалися від фашистів і подумки знімеш перед героями шапку.
Набагато більше стало в лісі різної звірини. Ідучи в ліс по гриби, я обов'язково беру із собою спортивний свисток — мало хто зустрінеться на дорозі, а серйозні тварини не люблять шуму. Кілька разів свисток здорово виручав.
Неодноразово бачив зайців, що скачали по дорозі, і не поспішаючи лисиць, що йшли. На полях влітку годуються лелеки — вони не гніздяться в Росії на схід від Смоленщини. На місцевих річках звірять бобри, нещадно підгризаючи дерева і споруджуючи свої греблі.
Деякі з братів наших менших час від часу навідуються до села.
Якось я снідав і раптом побачив у вікно, як до місцевої смітниці гордо йшов молодий олень. Таку епічну картину треба було сфотографувати, але, на жаль, хтось злякав красеня, і він дав стрекача. Тракторист Женя розповідав, як вдруге парочка лосів прогулювалася селом і граючись, стукала у вікна будинків.
Карат таких непроханих гостей чує за версту. Лайка — це собака, не просто виведена для допомоги мисливцеві, це рівноцінний його компаньйон.
Карат. Фото автора
Я бачив у прибайкальській тайзі, як працює лайка. Ми тоді були розділені на три групи, які подорожували маршрутом, відокремлені один від одного десятком-другим кілометрів і нас безперервно контролював Вега — собака місцевого мисливствознавця, керівника експедиції.
Вона виринала з нічної темряви і лягаючи біля вогнища, уважно всіх оглядала, ніби перераховувала, після чого непомітно йшла далі, наче на доповідь господареві.
Карат розумний і азартний пес і його господар регулярно ходить з ним на полювання, наприклад, на куниць, яких лайка кельми піднімає. Але Женя бурчить, що зараз не те, що раніше — мовляв, за радянських часів пристойно платили за шкірку, і він їх здавав десятками.
За сірих хижаків давали і дають грошей більше, але піди тепер їх знайди.
— Вовки в нас зникли, — повідомляє мені Женя, коли ми зупиняємося для неквапливого перекуру: мій співрозмовник не любить диміти на ходу.
А ось ведмеді є і чисельність їх тільки зростає — у середньому на 100 особин на рік: зараз на Смоленщині живе 2381 топтигін.
Сусідство з господарем лісу дуже небезпечне. У червні цього року в сусідньому селі ведмедиця, оберігаючи ведмежат, напала на групу ягідників, які збирали у переліску суницю. Одного з учасників збирання ягід ведмедиця здорово обігріла лапою по спині, але на щастя все обійшлося.
… Смеркає, ми всі троє неабияк втомилися від прогулянки, але задоволені — попереду на нас чекає тепло будинку і смачна їжа. Я прощаюся з Женею та Каратом і йду до себе – топити обидві печі та пити чай.
Закінчився ще один день сільського мешканця.
Фото автора
