Наприкінці січня минулого року вирушив на полювання до Пакистану. Мета поставив перед собою амбітну – здобути три унікальні трофеї: афганського уріалу, сулейманського мархура та легендарного кашмірського мархура. Дві перші тварини з цього невеликого списку мешкають на південному заході країни, і саме про полювання на них хочу розповісти.
Прилетів зі своєю зброєю і легко пройшов контроль. Маю сказати, Пакистан – найдемократичніша щодо цього країна з усіх, у яких мені доводилося бувати. Можливо, тут вважають, що людину з вогнепальною зброєю краще зайвий раз не турбувати? Жарт. У великому сучасному аеропорту нас з Олександром зустріли, занурили речі у «Тойоту» та повезли до столиці. Це була вже не перша моя подорож до країни гір та легенд, тому навколишнє здавалося добре знайомим. Широка асфальтована дорога в Ісламабад, справжній європейський автобан з чудовим освітленням і кафе і магазинчиками, що тісняться узбіччям, багато часу не зайняла. З вікон столичного готелю дуже пристойного рівня відкривався вид на далеко не найбагатше місто, втім, заглядатися на місцеві види часу не було: ми мали провести тут лише одну ніч, щоб уранці відлетіти в Кветту. Справа в тому, що сулейманський мархур та афганський уріал зустрічаються лише в одному місці Пакистану – на південно-західному кордоні з Афганістаном, у Белуджистані. Як повідомив пі-ейч, який зустрічав нас, тамтешні єгеря (жителі місцевої громади і в недавньому минулому відчайдушні браконьєри) деякий час тому виявили мархура з рекордними рогами. Вийшло так, що попередньому мисливцеві здобути його не вдалося, і в мене з'явився шанс стати володарем чудового трофея.
Вранці виїхали до аеропорту. Місцеві авіалінії тут найчастіше військові. Взагалі, через велику кількість людей у військовій формі так і хочеться сказати: «Пакистан – військова країна». І справа тут, як я розумію, не тільки у споконвічному конфлікті з Індією (а як недавно стало відомо, і з Афганістаном), а й у внутрішніх чварах. Так, Белуджистан, куди ми вирушали, незважаючи на малонаселеність території, вирізняється активним сепаратизмом. І він зводиться не лише до «розмов на кухні». Тут діє Армія визволення Белуджістана – збройне формування, що представляє інтереси етнічної групи, яка прагне незалежності від Ісламабаду.
Загалом, ми взяли курс на Кветту з військового аеродрому, щоб за дві з половиною години приземлитися в набагато скромнішому і теж військовому аеропорту. Тут нас зустріли представники місцевого мисливського клубу, і на «Тойоті Хай Люкс» ми вирушили шукати мисливського щастя в гори Тор Гар, де мешкають шукані звірі та знаходиться базовий табір. За межами Кветти дорога скоротилася до двох смуг, і було схоже, що асфальт клали на непідготовлений ґрунт. А щойно місцевість стала абсолютно кам'янистою, під колесами «Тойоти» опинилася ґрунтовка. На шляху, що зайняв близько п'яти годин, перекусили і перевели дух у дуже непоганому придорожньому ресторанчику.
Дістатися до табору, обкладеного по периметру кам'яним парканом у метр заввишки, вийшло ще засвітло. Жилуха являла собою кілька просторих одноповерхових кам'яних будівель з чистим внутрішнім оздобленням та заґратованими вікнами та дверима. Наближалися сутінки, тому ми, не переодягаючись, вирушили на пристрілку. Як на всі гірські полювання, я взяв Blaser R8 з оптикою Swarovski dS GEN.II 5–25×52, полум'ягасником від Titanium Technology та патронами.338 Lapua Mag. Картонну коробку з мішенню встановили на відстані 100 м. Щоб вразити «десятку», потрібно було зробити три постріли, при стрільбі на 200 м зміг обійтися двома.
За вечерею пі-ейч Явід Хан розповів, що Тор Гар (у перекладі російською «Чорна гора») – це гірський хребет, що проходить прямо межі між Пакистаном та Афганістаном, і ця територія знаходиться під захистом урядових військ. Сулейманський мархур і уріал живуть в тих самих місцях біля самого кордону. З афганського боку хребта, де немає системи охорони та багато браконьєрів, тварини перейшли на територію Пакистану, де їх охороняють і де проводиться лише обмежене ліцензійне трофейне полювання. Сулейманів гвинторогий козел поширений досить широко по всіх Сулейманових горах у західно-центральній частині Белуджистану. Тварини живуть ізольованими один від одного популяціями на всіх основних хребтах навколо Кветти. Хребет дав назву місцевій компанії з охорони навколишнього природного середовища – «Тор Гар». Якщо тут спіймають браконьєра, то насамперед ламають його зброю, а потім здають у поліцію, звідки додому він повернеться нескоро, якщо взагалі повернеться. Мені одразу подумалося, що бути браконьєром у Пакистані – дуже ризиковане заняття.
Гори Тор Гар є ланцюгом пересічених хребтів із пісковику протяжністю приблизно 90 км і завширшки 20 км, висота варіює від 2500 до 3000 м н. у. м. З боку Пакистану скелі місцями дуже складні для пересування, стежки проходять по краях глибоких урвищ, так що полювання має непросте. Ще пі-ейч додав, що є надія здобути хороші трофеї, але треба мати на увазі, що афганський уріал – дуже обережна тварина. Якщо він щось помітить чи почує, то одразу полетить стрілою. Інша річ – мархур: цей звір дуже спокійний, ніколи не поспішає і тому дасть мисливцеві добрий шанс.
Мархур
Встали о п'ятій ранку, поснідали, єгеря зібрали в рюкзаки ємності з водою, коржики. Занурилися в кілька машин, включаючи ту «Тойоту», на якій прибули з Кветти, і в темряві вирушили в гори. Біля підніжжя машини зупинилися, і почався піший підйом. У Пакистані з мисливцем йде ціла армія супроводжуючих – не менше півтора десятка людей. При цьому вони забрали у мене і рушницю, і наплічник. Здавалося, попроси, щоб самого підняли вгору на руках, – піднімуть.
Взагалі, бути на гірському полюванні у складі цілого табору проводжатих – задоволення сумнівне: до останнього не міг зрозуміти, як вдасться групі з 15 осіб підкрастись до обережної тварини. Особливо хвилювало, що вони регулярно спілкуються між собою чи не на повний голос, наче все відбувається на колгоспному ринку. Однак була у цього табору і певна перевага: чим більше очей шукає трофей, тим вищий шанс його виявити.
Як тільки розвиднілося, єгері-спостерігачі розійшлися на всі боки. Побачити мархура на тлі скальника дуже складно, його забарвлення ідеально маскує звіра у навколишньому середовищі. Бригади з 4–5 спостерігачів почали оглядати гори у біноклі. Другий пі-ейч — Валід Хан — вказав мені на одного з тих, хто супроводжував, і повідомив, що той був колись браконьєром і встиг видобути за своє життя більше двохсот мархурів. Але коли стартувала програма з оздоровлення популяції гвинторогих козлів шляхом природозберігаючого полювання, браконьєр став єгерем. Проект з охорони тваринного світу долини Тор Гар стартував наприкінці 80-х із залученням місцевого населення на їхніх племінних територіях. Значна частина прибутку від продажу дуже обмеженої кількості ліцензій на видобуток рідкісних тварин залишається місцевій громаді і витрачається на будівництво доріг, лікарні, школи тощо. Ідею запропонували американці, і уряд країни її підтримав.
Внаслідок довгих переходів з місця на місце з регулярними зупинками для огляду гір єгерям вдалося виявити трофейного рогача. Підійшли до хребта, за яким сподівалися побачити тварин. Спочатку один, потім ще троє єгерів піднялися до самого кордону і невдовзі повідомили, що за грядою пасеться череда мархурів на відстані не більше 70 м!
Я розчехлив карабін, піднявся до гребеня і не повірив очам. Незважаючи на те, що на гребінці, немов на театральній гальорці, розташувалися з десяток людей, стадо тварин продовжувало спокійно пастись. Але поки встановлював карабін на сошки, мархури рушили з місця, і стріляти довелося по звірові, що рухався. Після пострілу стадо кинулося навтьоки, в тому числі й рогач, яким стріляв. Єгері майже одразу повідомили, що мархур поранений. Через ще кілька миттєвостей стадо, що сховалося за виступом, здалося знову. Я встиг переміститися на кілька метрів і зробив ще один постріл, знову поранивши звіра, який продовжував біг. Але було видно, що це дається йому насилу і він уже не може піднятися разом зі стадом у гору. Довелося бігти навперейми. І, вискочивши на край прірви, я побачив підранка просто під собою, метрів за сто. Він уже не рухався. Третій постріл звалив його з ніг. Хух! Ну і пошматував же він мені нерви!
І тут довелося одержати привітання від усіх п'ятнадцяти людей. Але це ще не все. Коли спустилися до мархуру і розглянули у подробицях його гарні симетричні роги, вітання повторилися.
Не можу сказати, що полювання було складним. На відміну від обіцяних труднощів напередодні, гори виявилися дуже комфортними, ходити було легко. Принаймні втомитися не встиг. Тож після перекушування вирішили одразу вирушити за уріалом.
Уріал
Піднялися вище. Було дві години пополудні. Навколишній ландшафт — кольори іржі: під одноманітно похмурим небом рідкісні руді кущики заввишки півметра і велика кількість рудих каменів. Важко виявити за таких умов уріалу, і єгеря його не виявили. Тих, що чули постріли по мархуру, здуло вітром, а нових… Нових шукали безрезультатно години зо дві. Погода для уріалу (+5 °C), як пояснив один із пі-ейчей, холодна, і він у таку пору не піднімається на хребти, на відміну від мархурів. До висот він прагне лише тоді, коли сонце зігріває гори. Пі-ейч пояснив, що ми повинні спускатися до табору, щоб вирішити, що робити далі. Швидше за все, полювання доведеться перенести на завтрашній ранок.
А в таборі на нас чекав невтішний прогноз погоди. Ще вранці здавалося, що часу на видобуток уріала достатньо, але синоптики повідомили про циклон, що наближається, який загрожував закриттям неба дня на три. Тож у нас залишалося дуже мало часу. Тому було вирішено вирушити у нове місце, де давно ніхто не стріляв, там розділитись на групи та шукати, шукати, шукати…
Вранці знову в темряві занурилися в машини і вирушили в дорогу. Але хтось щось переплутав, і на місце ми прибули до сходу сонця. В результаті довелося чекати, коли розвидниться. Навіщо вставали на годину раніше? Як тільки ранкові сутінки дозволили, вся група вирушила на підйом. І так, відчуття було таке, що кількість супроводжуючих дворазово побільшало.
Коли піднялися до вершини, морозний світанок уже настав. Тож насамперед місцеві не кинулися оглядати схили, а розвели вогнище з сухих гілочок невисокого – по коліно – чагарнички і закурили, гріючись біля вогнище. Один розгорнув лаваш товщиною з млинець і діаметром з автомобільне кермо, погрів на вогні і порвав на шматки, роздавши всім охочим підкріпитися. Просто та смачно!
Ну а відразу після перекушування з чаєм почалися ті самі труднощі, про які попереджав пі-ейч. Кілька годин ми ходили по хребтах вгору-вниз, з одного на другий, часом вузькими стежками серед каміння і вздовж урвищ, але зустрічали тільки самок. Нерідко спускалися і піднімалися такими крутими схилами, що не раз подумалося про необхідність використання альпіністського спорядження. І таки знайшли двох самців трофейної якості.
Підхід розпочали одразу. Вийшовши на більш менш прийнятну дистанцію, розчехлив зброю, зайняв позицію. Великий самець спокійно лежав, а мені треба було перепочити. Я дивився на нього в оптику, і здавалося, що він теж дивиться на мене. Все, зволікати більше не можна. Постріл! Точне влучення в лопатку! Але уріал… кидається навтьоки так, наче куля пройшла повз. Обдурена луною група тварин кинулася не геть, а в наш бік. Проте невдовзі тварини зникли за гребенем. Я швидко підвівся і побіг на нову позицію. І мені пощастило! Уріал зупинився. Я вицілив і знову вистрілив. І все повторилося з вражаючою точністю: нерухома до пострілу тварина – постріл – ззаду барана піднімається фонтан із пилу, камінців та ґрунту – тварина зривається на стрімкий біг. І знову доводиться бігти, щоб посісти нову позицію. Але тут везіння закінчується! Ледве я встиг зловити звіра в оптику, як уріал з ранами, що кровоточать, зник за черговим гребенем. Жорстоке розчарування, досада, падіння настрою нижче за плінтус!
-Потрібно бігти за ним! Далеко він не міг піти! — Кажу пі-ейчу.
-Ні! – зупиняє він. – Ми підемо за ним, коли підранок ляже. Чи не зараз. Зараз чекатимемо.
Я наполягаю. Пі-ейч теж. Я запевняю його, що уріал утік далеко. Тільки йти доти, де він зник, нам доведеться не менше години. Але пі-ейч уперся: немає і все! Якщо ми підемо навіть повільно, уріал піде ще далі. Тож зараз єгері підуть шукати кров на місці, де лежав рогач. А ми залишаємося чекати щонайменше годину. Довелося підкоритися диктату пі-ейча і болісно гадати: піде — не піде?! Так, рани були, кров текла, але цілком могло виявитися так, що рана не сильна.
За годину група в обмеженому складі висунулася за підранком. Йшли довго і при цьому бачили, що кровоточить рана серйозно. Але уріал не лягав, продовжував рух. Ми йшли і йшли, а крові ставало дедалі менше, поки вона нарешті не зникла зовсім… До того ж наближалися сутінки, а ходити такими складними горами в темряві – формений суїцид. Довелося повертатися до табору.
Катарсіс
Наступного дня о п'ятій ранку велика група поїхала на розвідку. Це той випадок, коли батальйон, який супроводжує зовсім не зайвий. Через деякий час ми вирушили за ними і дісталися місця, де уріал відлежувався чи то вчора, чи то вночі. І відразу ж… настав час пити чай. Місцеві розвели багаття і встановили на швидко споруджену з каміння «печурку» прокопчений чайник. У них все гаразд, вони нікуди не поспішають.
Втім, як виявилося, єгеря справу знали, і незабаром один з пі-ейчей повідомив, що вони виявили уріала з темною плямою на боці, схожою на висохлу кров. Тварина знаходилася від нас на відстані приблизно півтора кілометра. І хоч лежало, але виглядало цілком живим, тримало голову високо. Потрібно, щоб єгері підійшли до нього ближче і переконалися, що це саме вчорашнє підранку. Зовсім недавно витікаючи, як пісок крізь пальці, час знову потягся залізом по склу. Якщо це виявиться інша тварина і вчорашнього ранку ми не знайдемо, мене чекає штраф на круглу суму, а ліцензію на уріалу закриють. Ні грошей, ні видобутку – найнеприємніший момент трофейного полювання. Але це ще не все. Повторити спробу можна буде лише через рік, а за цей час може статися що завгодно. Наприклад, можуть на кілька років заборонити полювання на цей вид.
Єгеря не змогли непомітно підібратися до барана: він пішов із лежки. І знову кілометри шляху вкрай пересіченою місцевістю. Спуски та підйоми, які стають все крутішими… Раптом заробила рація в одного з тих, хто супроводжував. Він передав її пі-ейчу, і той кивнув: знайшли, можна робити підхід. На підтвердження його слів мені вказали на плями крові на камені. З кожним кроком їх ставало дедалі більше. І виглядала кров свіжою.
Я вибрався на край майданчика, розсунув сошки на карабіні, встановив, глянув в оптику і розрядилася батарейка! Довелося швидко відгвинчувати кришку відсіку батарейки, витягувати її і стукати по ній каменем, щоб привести до тями хоча б на кілька хвилин. Знову поставив батарейку на місце, закрутив кришку відсіку, вклався. В оптиці – уріал. Він спокійно лежить біля куща. Постріл. Уріал кидає голову на каміння.
Що тут розпочалося! Я раптом усвідомив, що все вийшло, що години і хвилини невизначеності, що передували цьому пострілу, нервової напруги в одну мить випарувалися. І невдача з усіма неприємними супутніми миттєво обернулася успіхом, перемогою, бажаним результатом! Поздоровлення сипалися з усіх боків – тільки відбивайся. Я був готовий обійняти весь табір, і люди з радісним сміхом обіймали мене і схвально ляскали долонями по спині.
Спустилися до ранку. Вражає те, що перший постріл припав у лопатку! Але куля, мабуть, не розкрилася і не зупинила звіра. Він уникав майже доби. Він змусив серйозно попереживати! І ось тепер все! Якщо не помиляюся, цей стан називають катарсисом.
Все про наші полювання, експедиції та досягнення ви знайдете на нашому сайті: gornayaohota.ru
Стежити за тим, що відбувається з нами прямо зараз, можна в Telegram: t.me/+LqZ4iOskVE0yNDgy
А документальні фільми про гірське полювання з усього світу дивіться на нашому YouTube-каналі: @denis_morozov_hunting
