Все починалося як завжди. Знову зателефонував Серго: знову його «зачаровані» вовки вийшли на стежку війни. Три рази стріляли ми з товаришем по них за минулі півтора роки, наробили підранків, але жодного так і не взяли. Хоча після цього вовки начебто зникли.
Але в березні в одній з отар вовк, схоже на одинак, знову почав ходити як на роботу: щоночі – вівця. А в іншій отарі під гавкіт прив'язаних алабаїв нахабно завалили одразу вісім овець, причому одну зжерли начисто. Вовк і п'ять кіло м'яса може запхати, але доросла вівця — більше пуду. Тут зграя працювала!
Мій постійний напарник Анатолій поїхати цього разу не зміг. І я скористався вежею, яку він побудував біля отари, що постійно страждає від набігів. Споруда колоритна: як сторожова вежа на даху колишньої ферми. Продуває її поверхом наскрізь, зате огляд 360 градусів.
Більшість нападів місцевих вовків відбувається після двох годин ночі, а то й під ранок. Тому на вежу я забрався лише близько двадцяти двох годин. Погода була дивовижною. Злегка піддував зручний вітерець із самого вовконебезпечного напрямку – на мене. Вдень було плюс чотирнадцять, і вечірня прохолода довго стримувалась нагрітою землею. З мінусів: на небі – яскрава половинка місяця, якого цілком вистачало, щоб своїм оманливим світлом осяяти все довкола. За такого освітлення вовк, з його нічним зором, змалює людську постать і будь-який рух за сотні метрів. Тому я намагався не сильно маячити над бортами вежі.
Нічна картина заворожувала. Ганялися один за одним і загравали заячі пари (восьме березня, однак!). Над головою безперервно йшли гусячі зграї. На болоті витанцьовували журавлі. Носилися ще й гонні лисиці. Ці руді просто замучили! Декілька разів дуже великі і високоногі лісовини змушували міняти дивовижку на приціл карабіна. А потім розчаровано зітхати… Доводилося пам'ятати і про попередження господарів: між отарами бігає молодий кобелек, ще зовсім дурний, хоча вже високий. Серго сказав: «З вовком не переплутаєш, він без хвоста і з обрізаними вухами». Але також – ускладнення.
