Традиційно ми у кожному регіоні, огляд якого розміщується в нашому журналі, знаходимо майстра-ножероба та розмовляємо з ним. У Пермському краї такою людиною став Ігор Гаргалик.
Михайло Кречмар (М. К.): Сергію, а як ви дійшли до життя такого? Чому раптом почали робити ножі, а от, наприклад, горілкою не торгуєте, чи там ще багато всяких почесних справ у нашій державі?
Сергій Гаргалик (далі С. Г.): По-перше, я не п'ю, а по-друге, був у мене чудовий прадід Тимофій Петрович Поляничков. То був козак ще старого імперського загартування. І він вважав, що хлопець має працювати, а не це ось, як ми зараз, зі смартфонами. І коли вже закінчилася робота по дому, свині нагодовані, підлога вичищена і блищать, кури всі ситі, яйця прибрані, він мене почав вчити працювати зі сталлю. Він був не коваль, але чудово знався на матеріалознавстві, і він мене став змушувати працювати з залізом. Ну, зрозуміло, ресора-підшипник, що ще в радянську епоху візьмеш. А далі я захопився історією, історичною реконструкцією. Що таке історична реконструкція початку двохтисячної? Інтернет ще не працює, доводилося робити все самому. Потрібні сокиру та ніж на Русь епохи Раннього Середньовіччя, IX-X століття — ніде не знайти. Як це все виглядає, бачили лише в музеї та в якихось там каталогах Шведського історичного музею. Я пішов, глянув. Бери, куй та роби. Ну, власне так і почав. Пройшло 20 років, і от якось так хобі мене вивело на професію.
М. К.: А спочатку хто ви за освітою були?
З. Г.: Взагалі, за освітою я майстер у сільгоспвиробництві, тобто в мене плюсом ще йдуть такі спеціальності, як зварювальник, електрик, ну, повний технічний набір. Всяке матеріалознавство теж входило туди.
М. К.: А що у реконструкцію понесло, в історичну?
З. Г.: Все життя любив історію, просто люблю читати, зачитувався книгами з історії, а потім в Анапі зустрів людину з тих, хто їздить на фестивалі. Я не знав навіть, що такий рух існує, і мені відкрився новий всесвіт.
М. К.: Ви до ковальської справи через реконструкцію прийшли?
З. Г.: Так, повністю через реконструкцію. Спочатку це була потреба, бо ніде не знайти. А потім уже хобі, яке мені подобалося: я бачити люблю. Взагалі, філософія творчої праці наді мною тяжіє. І я не розумію, навіщо щось шукати, купувати коли можна самому зробити. Не вмієш – навчися. Ну так і робив. Перепалив не одну тонну сталі, але навчився.
М. К.: А з чого починали?
З. Г.: Починав із звичайних ножів, на Раннє Середньовіччя. У це були вироби на Русь на IX–XII століть, усе, що з Руссю пов'язано.
М. К.: У вас механічний молот?
З. Г.: Мені він не потрібний. Я купую сталь у смузі та смугу розковую вже вручну. У мене невеликі обсяги. Іноді молот орендую, щоб зробити, скажімо, метрову смугу дамаска. Вручну це неможливо.
М. К.: А самі варите ламінати?
З. Р.: Так.
М. К.: А сокири теж куєте?
З. Г.: Можна сказати, кував, бо я хочу від них відмовитися, сил не вистачає. Працівників на селі немає. І в одного це все бити дуже важко. Та просто елементарно тавро не поставиш: однією рукою сокиру тримаєш, іншою – тавро.
М. К.: Ви самі, я так зрозумів, експериментуєте, куєте різні дамаські візерунчасті різних варіантів.
З. Г.: По суті, я сказав би, це влучення пальцем у небо. Тому що я все ще навчаюсь. Все життя вчимося.
М. К.: А який матеріал найбільше вам подобається на рукоятях мисливських ножів?
З. Г.: Роги-копита. Я просто люблю роги-копита. У мене найменший ножичок, у прадіда ножичок з рогом. Ну, власне, ось воно, це XVII століття, козачий ножик, кавказьке тавро стоїть, тобто оригінал.
М. К.: Слухайте, а які стали замовляєте в основному?
З. Г.: Взагалі, я люблю Н690, це моя улюблена топова сталь, дуже люблю D2, прямо обожнюю. Наші радянсько-російські стали типу 95Х18, Х12МФ, Х12Ф1 (дуже класна сталь, аналог D2) — теж мої улюблені: я знаю, як їх працювати, знаю, як зробити твердіше, м'якше, що завгодно, я можу їх у будь-який бік повернути як хочеш.
М. К.: А порошки використовуєте?
З. Г.: Не сподобалися крихкістю. У мене основний контингент все-таки мисливці та рибалки. Пермський край — край полювання, що вже казати. І дуже багато було скарг: люди накупили ці S390 та інше, а підправити її неможливо, вона не тупиться, вона сколюється. Ось мужик приходить, каже, ми у вас це робили, стали по кістках працювати, вона жваво, чудово почала, прямий як лазерний меч, а далі щось взагалі різати перестала. Чому? У мене мікроскоп маленький є, я дістаю — а там кромки немає, вона просто відламалася. А виправити її мусатиком неможливо.
М. К.: Середній мисливський ніж у вас скільки виходить за робочим часом?
З. Г.: За день його зроблю. Найшвидша — кування, тому що я дуже швидко. Далі вже слюсарка, термічка та думка. Найголовніше – думати над концепцією ножа. Ось це найдовше. Тому що я ламінат якийсь гарний зробив, а все ще не можу на нього придумати ніж. Чи не народжується. Ось не народжується. Ось все кльово, класно. Але не народжується все. Я дивлюся – приголомшливий клинок, хоч собі забирай, я вже думав собі лишити. Купив бивень моржа, і все одно він у мене не утворюється у голові.
М. К.: Я дивлюся, ви кухонники теж робите, так?
З. Г.: Так, кухонники, в них я досяг якогось дзена. Вони легкі, найтонше зведені, у них розрахована довжина рукояті, щоб ти міг дві тонни риби без зупинки за день обробити. Тому що основний замовник – професійний кухар. Я на них даю довічну гарантію ще.
М. К.: А з капом не працюєте?
З. Г.: З капом працював по юності, тому що іншого не було, потім раптово відкрив для себе стабілізацію, зрозуміло, перейшов повністю на неї, а зараз ось потихеньку переходжу на мікарту.
М. К.: У вас, я дивлюся, тут є зібрання ножів. Який із цих ножів вам найближче, найбільше подобається?
З. Г: Найбільше подобається? Ну, мабуть, дідівський, ось цей. Маленька кістяна рукоятка, простий і при цьому непростий.
М. К.: А майстер-класи з кування ви навіщо робите?
З. Г.: По-перше, мені подобається. По-друге, я людина соціальна. Мені нудно з цією ковадлом спілкуватися, за нею стояти. Я люблю, коли до мене люди приїжджають. Я люблю людей, люблю з ними розмовляти. До мене дуже цікаві люди приїжджають. І ось, ми куркуємо, я їх змушую працювати, вони відкривають собі новий світ, закривають купу забобонів. Дітей привозять.
М. К.: Чи часто дітей привозять?
З. Г.: Дітей – щодня майже. Просто люди повз їдуть, на карті бачать геомітку. З багатьма я так познайомився. І просто люди приїжджають: привіт, а можна подивитися? Я дітям розповідаю, показую, даю поміряти кольчугу, даю щити. Влітку в мене тут великий газон, щоб вони бігали, стрибали. Я вважаю, що хтось має зернятко зернити ось це. Може, десь комусь із них і зайде хто знає.
Всі статті номера: Російський мисливський журнал, червень 2025
