Побут середньостатистичного мешканця сучасного мегаполісу не так часто балує можливістю повноцінно вирватися на багатоденне полювання. Тому міські мисливці найчастіше при плануванні вихідних намагаються придумати «ніби чогось більше поєднати в одному виїзді».
Їдуть восени на качку – думають, як перед цим уночі покараулити бобра, збираються побродити по зайцю – прикидають, куди б потім дорогою заскочити, щоб відстояти вечорку на качку, тощо. Цього разу було вирішено спробувати в ультрастислі терміни, обмежені одного ранку, поєднати два різні полювання на найпоширеніших «літніх» мисливських птахів півдня Росії – перепела і вяхиря.
Справа відбувалася наприкінці серпня. Південна спека днями ще начебто прагнула спопелити навколишній простір, але вночі вже починала відчуватися прохолода осені, що невблаганно настає. Вирватися з міста вдалося ближче до вечора, з плановим прибуттям на угіддя хвилин за 40 до сутінків. В принципі, можна було б спробувати встигнути постояти вечорку в очікуванні вяхиря, але я вирішив, що продуктивніше витратитиме цей залишок світлого часу доби на розвідку. Місце те, звичайно, знайоме, але вже кілька років не відвідувалося.
Сама локація – «мокра» балка, місцями перегороджена дамбами, які перетворили природний ландшафт на якийсь каскад ставків. Щоправда, клімат останніми роками став відчутно суші. Тому навіть там, де ще років п'ять тому блищало найбільше в цьому каскаді дзеркало води, зараз стіною стояла тростина, а вода під нею скупчувалася лише навесні. Мені ж треба було трохи далі – за наступну греблю. Там, плескаю серед того ж всюдисущого очерету, завжди, навіть у найсильнішу спеку, залишалася калюжа, мабуть, живлена якимось підземним джерелом. Поруч із калюжею стояла засохла верба. До неї, як неважко здогадатися, і прилітав вяхир, щоби спочатку попити водички, а потім відпочити на сухих гілках. На відстані, що підходила для стрільби, недалеко росла група живих дерев, під гілками яких цілком можна було ховатися в очікуванні дикого голуба.
