Фото: Яншевського Андрія.
Пропозиція була настільки несподіваною, настільки й привабливою. Ще б пак: який справжній рибалка відмовиться поїхати на Волгу в район Ахтуби! Адже стільки чув і читав про казкові вилови, а побувати там жодного разу не доводилося. І ось така нагода представилася. А запропонував це син Андрій.
Минулого року він побував тут, розповідав мені про прекрасну рибалку на цій ділянці великої російської річки.
На збори пішло майже два дні. Здавалося б, я передбачив усе: які взяти із собою снасті, насадки та наживки. У найоб'ємніший із чохлів запхав мало не десяток вудок: з пропускними кільцями і без них, короткі й довгі, а також донки зі ковзними грузилами-годівницями. В окремий чохол запакував спінінг. Велику пластмасову банку заповнив хробаками із землею. Наварив і традиційну манну кашу, присмачену соняшниковою олією та анісом. Купив і банку консервованої кукурудзи.
Забігаючи вперед, скажу: жодна з оберемків названих вище снастей на Нижній Волзі себе не виправдала. Не знадобилися і черви з манною кашею. На що й чим ловив? Про це нижче.
Дорога виявилася справді далекою. Виїхали з Москви рано-вранці, а після цілого дня їзди до темряви дісталися лише до Волгограда. Тут переночували в готелі, а вранці знову в дорогу. Лише опівдні доїхали нарешті до кінцевого пункту нашого маршруту – селища Харабалі.
У місцевих магазинах запаслися необхідними продуктами і рушили праворуч від шосе — у бік Ахтуби, переправилися через неї на поромі, а звідси — близько 15 кілометрів польовою дорогою до Волги. І ось ми маємо заповітну мету – на березі Волги. Але де саме зупинитися? Де найбільш підходяще місце для риболовлі та встановлення намету?
І тут син зв'язався по мобільному телефону зі своїм другом та тезкою Андрієм Юрійовичем, який уже кілька днів тут рибалив і чекав на нас. Він і підказав, де найкраще нам пристати. Сам же він перебував у цей час на великому та довгому острові, який поділяв місцеву Волгу на два рукави. Водний потік за островом був потужніший, там проходив фарватер річки. А наш рукав, де треба було рибалити, виглядав теж переконливо – ширина близько 300 метрів. Тут не ходили річкові судна, було тихо та спокійно, лише звук від моторного човна зрідка порушував тишу.
Місце виявилося дуже привабливим. Густе дрібнолісся вздовж берега наче розступилося, відкриваючи вільний і зручний доступ до води. Відчувалося, що тут частенько бувають рибалки: зверху вниз схилом берега навіть вириті лопатою сходинки. А вздовж берега біля самої води – відкрита та вільна ділянка довжиною близько 50 метрів. Відразу майнула думка: до чого зручно закидати тут донки!
Поки син займався господарством, я нетерпляче взявся за донки. Дуже хотілося швидше перевірити тутешню Волгу на її щедрість. Швидко зібрав одну донку, закинув подалі від берега.
І тут на мене чекало перше розчарування: я з гіркотою побачив, як ліска донки нестримно йде вниз за течією, утворюючи з берегом гострий кут. Така ж картина була і з другою донкою. Стало ясно: грузила-годівниці на моїх донках за вагою недостатньо, щоб протистояти волзькій течії. Пробував кидати ближче від берега, де течія була не така сильна, тут грузила залишалися на місці. Клювання були, але на гачку виявлялася дрібниця — підліщик з долоню. Не за такою ж рибою їхали майже за півтори тисячі верст!
Тим часом син накачав човен, встановив двигун і поплив до острова за Андрієм Юрійовичем. А невдовзі вони повернулися вдвох. Мені одразу сподобалася ця людина. Спокійний, небагатослівний, серйозний. А головне – класний рибалка. Андрію було всього шість років, коли його батько Юрій Іванович вперше взяв із собою на рибалку на річку Чорна Калитва, що протікає поряд з його рідним містом Россош у Воронезькій області. І з того часу на все життя він «захворів» на риболовлю. Тепер за плечима понад 40 років рибальського стажу. А найулюбленіше його місце риболовлі – Нижня Волга. Ось уже 13 років постійно приїжджає сюди. Докладно знає тутешні найбільш уловисті місця, глибини та мілини.
З його прибуттям наші подальші дії набули чіткого, цілеспрямованого розпорядку: він краще за нас із сином знав, як і що треба зробити, щоб бути з багатим уловом. Насамперед запропонував приготувати вантажі для якоріння човна – це величезні мішки, набиті вологою землею. Два такі мішки вагою понад 50 кілограмів кожен були доставлені на середину водоймища і опущені на дно приблизно за чотири метри один від одного поперек течії.
Від кожного «вантажу» відходив вертикально шнур, до якого прив'язали буй – порожній пластмасовий п'ятилітровий посуд. На водній гладі чітко позначилися два буї, до яких тепер можна було прив'язати човен так, щоб він стояв на воді поперек течії. Глибина – близько 9 метрів.
Потім почали готувати підгодовування. Густо замісили у відрі підгодову суміш разом з вологою землею, закатали кулі розміром з велике яблуко. Набили такою підгодовуванням і дрібнокомірчастий сітчастий мішок. А щоб його не зносило течією, знизу прив'язали до нього важкий тягар. А зверху від сітки відходив довгий шкур для прив'язування до човна.
Отже, все було готове для риболовлі з човна. І тут з'ясувалося, що ловити рибу в таких умовах можна тільки єдиною снастю — фідером. Не годиться ніяка снасть поплавця, ніяка звичайна донка. Тільки фідер з чутливим кінчиком, що сигналізує про клювання. У мене фідера не було. Що робити? Виручив син Андрій. Він ніби передбачив такий варіант і привіз із собою запасний фідер. Прив'язав до кінця плетеної волосіні фідера годівницю з протизакручувачем та коромислом із двома повідками. І був певен, що ця снасть не підведе.
І тут мене чатувало друге розчарування. Син одного за іншим витягав то ляща, то сазана, то карася. Краєм ока бачив, як кінчик його фідера знову «кивав», він підсікав і починав виводити чергову здобич, брався за підсак. А в мене – ні клювання. У чому річ?
Витягав снасть і з досадою бачив, як гачки на поводках коромисла намертво зачепилися або за волосінь, або за годівницю. Моєму прикрості не було межі. Здається, снасть надійна, неодноразово проведена. Адже точно з такою оснасткою неодноразово успішно рибалив на підмосковних водоймах. Щоправда, там я закидав із берега. А тут доводилося опускати її вертикально з човна за досить сильної течії на глибину аж до 9 метрів. Чи не тому снасть так заплутувалася?
Здогад підтвердився. Повернувшись увечері на берег, я розповів про свою невдачу Андрію Юрійовичу і попросив його, як знавця особливостей місцевої ловлі, подивитися мою снасть. Він подивився і виніс вердикт: Треба переробити!
Зняв з кінця волосіні коромисло з повідками та протизакручувачем, залишивши лише грузило-годівницю. А приблизно за 20 сантиметрів вище грузила зробив на волосіні петельку, в яку способом «петля в петлю» прикріпив повідець завдовжки 70-80 сантиметрів. Вийшло, що тепер грузило лежатиме на дні, а вище від нього – за течією відходити повідець із гачком та насадкою. Легко та просто. І жодної плутанини. Та й насадка, що «ворушиться» на протязі, на довгому повідку більше приваблює і спокушає рибу, ніж нерухомо лежача на коромислі поряд з відлякуючим грузилом. Андрій Юрійович запевнив, що тепер буду із рибою.
І він мав рацію. На світанку наступного дня знову випливли з сином до буїв. Заякорилися, закинули фідери. Вже мало сподіваючись на успіх після вчорашнього фіаско, я своїм очам не повірив, коли кінчик фідера «тюкнув» і прогнувся. Підсік, рука відчула потужні ривки риби, що чинила опір. Син допоміг узяти видобуток. Це виявився сазан вагою близько кілограма. Не така велика для місцевої Волги рибина, але все ж…
Клювання слідували одна за одною. Клювало лише на консервовану кукурудзу. Достатньо було одного зернятка на гачку, щоб спокусити будь-яку рибу. То лящ чи підліщик опинявся на гачку, то сазан, то білий карась. Підліщик траплявся від півкіло до кілограма. Сазани особливо не відрізнялися розміром, траплялися переважно «стандартні» трофеї до кілограма і більше. Найбільший – до двох кілограмів сазан – виявився єдиним у улові сина.
Але найбільше вражав мене карась. Адже в багатьох друкованих рибальських виданнях доводилося читати про те, що ця риба мешкає лише в неглибоких ставках, озерцях, кар'єрах, що заросли рослинністю. А тут – Волга з дев'ятиметровою глибиною та сильною течією. Виходить, карась не лише ставкова риба. Тут навіть почув вираз: річковий карась. Очевидно, так воно і є.
За ранок із сином упіймали близько 20 кілограмів риби. Чимало метушні і клопоту було з її потрошінням, засолюванням. Засолену рибу укладали у великий поліетиленовий мішок та опускали у «льох» – спеціально вириту яму. А зверху клали «гніт» – такий самий мішок із землею.
Кажуть, що все має бути в міру. Погано, коли годинами чекаєш клювання. Але і навряд чи добре, коли клювання йдуть одна за одною, коли лов перетворюється на механічну роботу з закидання снасті та витягування риби. Радість від побаченого клювання притупляється. Траплялося, зірветься риба з гачка — немає жалю, бо знаєш, що зараз клюне інша.
Щось подібне зазнав я за вісім днів, проведених на березі Нижньої Волги. Звичайно ж, ця подорож запам'ятається на все життя. Запам'ятаються тихі, теплі південні вечори біля багаття на березі великої російської річки, запашна юшка з щойно спійманої риби, а також гаряча риба з похідної коптильні. Не забути й ранніх світанків, коли на величезній водній гладі відбиваються відблиски ранкової зорі, а біля берега то там, то тут лунають сплески та утворюються кола – це починає гуляти риба.
Але як тепер бути із підмосковною рибалкою? Про людей, позбавлених радостей життя, зазвичай говорять: «Слаще морквини нічого не їв…» От і думаю тепер: як після солодкого нижньоволзького шоколаду знову гризти підмосковну «морквину»? Адже доведеться …
А про свої розчарування у зв'язку з легковажними донками та примхливими коромислами я спеціально так докладно написав у науку тим, хто вперше наважиться приїхати сюди. Щоб не повторювали моїх помилок, щоб не везли сюди оберемок «палок», а мали при собі лише найнеобхідніше.
І ще: найкращий час для поїздки на Нижню Волгу – це осінні місяці вересень, жовтень. А на початку літа там неможливо протистояти масовій навали кровососів – комарів, мошки. А восени нічого подібного немає, цілком тепло та комфортно.
Ось і в цьому випадку з Москви ми їхали, коли йшли дощі і було холодно, а там ніби повернулися в літо – було тепло та сонячно.
