До вовків я небайдужий давно. Двадцять років роботи в Північно-Осетинському заповіднику подарували мені дружбу дивовижної людини – єгеря Таміської відтворювальної ділянки Республіканського товариства мисливців та рибалок Ахсарбека Ботоєва. Вовчатника. Серед мисливців це означає – майстри вищої кваліфікації. Тому що вовк – найрозумніший, зухваліший і обережніший звір у природі Росії.
З Ахсарбеком мені довелося пройти багато сотень кілометрів гірськими стежками в найглухіших і маловідвідуваних людьми місцях. Знайти влітку слідами в горах вовче лігво непросто. Але, буває, потрібно. Ворожнеча вовка та скотаря налічує не одну тисячу років. При цьому людина не тільки завжди поважала вовка, а й схилялася перед одвічним ворогом. Саме ворогом! За моїми підрахунками, в горах Центрального Кавказу вовча родина за час вирощування виводка вбиває близько 100 свійських тварин! Пізніше, коли дорослі привчають до полювання вовченят, збиток різко зростає.
Перейшовши на роботу в Ростовський заповідник, я почав застосовувати науку, викладену Ахсарбеком Ботоєвим. Вовча проблема тут стояла гостро. У ході планового регулювання чисельності в одному з господарств Ростовської області з лігва було вилучено сім вовченят. Одну самочку я взяв на домашнє виховання. Назвали юну вовчицю Альмою. Вовченя росло в оточенні доброзичливих людей, яких з часом стало сприймати як свою родину.
