Так вийшло, що в 10 років залишився я без батька. Помер він від гіпертонії. ВВВ у нього все здоров'я забрала. Жили в одному із невеликих селищ центральної Росії. В оточенні річок та лісів. Усі чоловіки нашого роду були мисливцями з незапам'ятних часів. Карели ми.
От і батько був затятим мисливцем, тримав пойнтерів, відставив батько після себе. Бібліотеку з 6-томником Фенімора Купера, мисливська шафа з припасами та рушницею ТОЗ Б 16 калібру. Та пристрасть мисливську від предків мені передав.
Фото автора
Книгу «Довідник мисливця» завчив майже напам'ять. Тож теоретичну частину полювання знав. Ну а коли потрапила книга Сетон-Томпсона «Маленькі дикуни», читав запоєм. Потім з друзями збудували в лісі курінь-укриття. Робили луки з ялівцю. Зворушили стріли з ялинових дощок. Клеїли на них оперення з воронячих крил. Робили бляшані наконечники. Багато стріляли, навіть кудись потрапляли.
Підкрадалися до воронів, сойків та голубів. Навіть горобців іноді підстрілювали. Весь видобутий птах смажили на вугіллі. Морщились, але з'їдали. Вже тоді вважалося, що й убив животину, треба її з'їсти. Навіть гадюку якось з'їли. Але хотілося справжньої дичини. З мідної трубки зробили підпалення, на зразок рушниці. Заряджали її чорним порохом. Трохи дробу. Запижували. Прив'язували зверху сірники і цвіркали черкашкою. Грому багато, толку мало.
За цим заняттям і застав мене друг мого батька. Дядько Толя. Теж мисливець. За родом занять лікар-рентгенолог. Виявляється, мій батько перед смертю доручив йому доглядати за мною. Підпалу відібрав, довго зі мною говорив і привів до матері. Казав, що до лиха недалеко. А з мисливською пристрастю нічого не зробиш, не піде вона. Пора хлопцеві рушницю справжню освоїти. Під наглядом. Звичайно. Мені вже тоді 13 років виповнилося. Фізично міцний. Був у мене мисливський пес, друже. Лайкоїд. Дрова кололи. Картоплю з городом перекопував. Як і всі сільські парубки того часу
Фото автора
Мама була викладачем, жінка розумна. Погодилася. Купила пачку набоїв, як зараз пам'ятаю за 1 рубль 15 копійок. Дроб №3. Видала її дядькові Толі. Дістала з шафки рушницю. І відправила мене з дядьком Толею до лісу.
Справа була на початку вересня. День світлий, Синє небо, хмари. Після занять у школі відійшли ми до лісу неподалік селища. Повісили на пень пару зошитових листочків. І дав мені дядько Толя вистрілити по мішенях, щоб я відчув віддачу рушниці. Пішли далі. По соснячку.
Фото автора
Злетів виводок рябчиків. Дядько Толя сів на валежину, мене поряд посадив, дістав їжечок на рябчика, зроблений із заячої кісточки. Став манити «сі-сі-ті-ті». Каже, дивись уважніше, та не ворушись. Незабаром озвався рябчик, та й прилетів.
Сів на сосонку. Неподалік. Підняв я рушницю, вицілив. І вистрілив. Рябчик каменем упав на мох. Тільки пір'їни у повітрі кружляли довше. І сам рябчик лежав у брусниці. З криком радості підбіг до нього, підняв. Милувався строкатістю оперення. Загорнув йому голівку під крило. І гордий приніс до дядька Толі. Вийшли ми на берег річки, розвели вогнище. У казанку закип'ятили чай. Додали до нього гілочок чорної смородини. Довго сиділи попиваючи чайок із шматочками цукру. Дядько Толя багато розповідав мені про свої полювання з моїм батьком. Подарував мені манок на рябчика.
Фото автора
Повернулися додому. Дорогою ще й грибів набрали.
Дядько Толя виніс вердикт: «Все, може хлопець із рушницею сам ходити»
З того часу так і ходжу-брожу лісами. Вже понад півстоліття. А полювання на рябчиків з манком стало найулюбленішим. Багато манків у мене було і пластмасові радянські. І металеві НДРівські, хубертівські. І срібні, від майстрів умільців. Та тільки із заячої кісточки найкраще манив. Звук м'який. Без хрипів та дзвону.
