Фото: Кузнєцова Євгенія.
Листопад і в наших середньоросійських краях передзимтя, а в краю Калевали — справжня зима. На малих озерах-ламбушках нетерплячі рибалки вибираються на лід. Улови там, за місцевими мірками, прямо скажемо, незавидні — витрішкуваті, майже чорні, з темно-червоним пір'ям плавців окуні та товста, лінива плотва.
Рибу цю, що сильно пахне торфом, не кожна кішка їсти стане, а вже дружини рибалок від такого улову і зовсім ніс вернуть, але хіба в рибі справа?
— Ти у вихідні чим займаєшся? – поцікавився Володя Рєкін, коли ми, щулячись від пронизливого вітерця, пританцьовували на дорозі, чекаючи на машину. — На Нюк не хочеш з'їздити?
— А що там робити зараз? – здивувався я. Після півтора тижні лісового життя хотілося вимитися, нормально, по-людськи виспатися, зрештою просто посидіти перед телевізором.
– Давай краще на першорядок туди навідаємось? Вчора ж на Лахні пробували ловити, і що з того? Думаєш, у Лахні щуки мало? Я по останньому льоду на жерлиці за півдня цілий рюкзак наловив. Ледве допер до дороги. А вчора скільки не кидав – ні потички.
– Ну, Лахно не Нюк! – посміхнувся Володя. – Втім, як знаєш. Надумаєш – у суботу до обіду приходь.
Ну, як тут відмовишся? Володя Рєкін – рибалка серйозний, це у селищі кожен знає. Він даремно базікати не буде…
— Порибалимо, а потім і в лазні попаримося, — ніби не помічаючи моїх вагань, продовжував Володя. – У мене там лазня знатна! Її ще батько ставив.
Словом, до полудня в суботу я був у Володі, а за півгодини ми вже тряслися в кузові нашого хімлісгоспівського «шістдесят шостого» лісовозною дорогою у бік Пізьмагуби.
Це колись багатолюдне і багате село на березі величезного озера, що розкинулося на багато кілометрів, після війни спорожніло. Заросли берізками та молодими сосонками сільські вулиці, не гавкають більше у дворах собаки, не чути людських голосів…
Втім, кілька разів на рік Пізьмагуба оживає. На довгій вулиці, що простяглася вздовж берега озера, стоять біля будинків машини, у дворах шумлять пилки, пахне димком з пічних труб, а з озера долинає звук човнових моторів. Вночі, лякаючи лісових жителів, підсліпуваті вікна будинків освітлюються світлом, чуються хриплі, злегка застуджені голоси, гучний сміх.
Зазвичай трапляється це пізно восени, перед самим льодоставом, коли у кам'яних луд збираються у великі зграї великий сиг-лудога і жирні язи, що відгодувалися за літо.
Так триває тиждень, рідко півтора. І знову завмирає життя на берегах Нюка. Зарівнює хуртовина глибокі машинні колії, по самі вікна будинку замітає і ніхто не порушує тишу зимової тайги, що впритул підступила до забутого села, що відвойовує у людей ріллі, городи та стежки.
Але відшумить, відгуляє порожня вода, почнуть підсихати розкислі дороги, і дивишся, шкутильгає по березі, важко на палицю-посох спираючись, старий-карел. А на іншому кінці вулиці другий такий самий старий, пихкаючи трубочкою-носогрейкою, щось сокирою тюкає, з труби димок в'ється. Приїхали старі сюди не просто так. І тиждень, і два, а буде потрібно, і три будуть вони терпляче чекати, коли з озерних глибин підуть до берегових мілин ведені могутнім інстинктом продовження життя незліченні косяки ляща.
Звістка ця миттєво облітає весь район, і пустіють лісові селища. Залишаються в них жінки, діти та ще й ті, кому ну ніяк не залишити роботу. Але таких небагато. Та й як інакше, якщо лящ пішов? Це святе. Адже в будь-якому будинку, трапись гості чи свято, що неодмінно на столі виходить паром відварена картопелька і страва з «ківіт-калою».
Володя зібрався ґрунтовно. Поруч з нами погромихують чотири столитрові барильця, а в кутку – дбайливо загорнутий у плівку від вогкості мішок солі.
— З дня на день піде сижок, — пояснює він. — Сестрі в Контоккі треба барило відправити? Матері в Юшкозері – теж треба. Як зиму без риби? Карел без м'яса – може, без риби – ні.
Зізнаюся, я дуже розчарований. Я очікував, що ми їдемо ловити на спінінг, а тут, виявляється, цілий промисел.
– То ти мене тому й агітував, що нема з ким мережі ставити? — не приховуючи прикрості, цікавлюся я, але приятель, здається, і не помічає мого роздратування.
— Маленько допоможеш — добре, а й не допоможеш, теж не біда. У неділю ввечері зять приїде, з ним поставимо, – спокійно відказує він. — Звичайно, непогано було б хоч трійку сіток звечора поставити. А вранці тільки перевіримо і весь день за Везансарі, на луди рибалити підемо. Там у цю пору вся риба збирається. І щука, і сиг, і окунь великий жує. А пощастить – так і кумжу витягнеш.
– Так і сіті у Везансарі став, раз уся риба зараз там.
— Цієї пори на великій воді мережі не поставиш, — приятель подивився на мене як на нісенітницю. — У губі, за островами, і то велика хвиля, а в озері зараз справжній шторм. Завтра сам побачиш.
Короткий осінній день добігав кінця, коли наша машина прогриміла по розбитому лісовозами містку через струмок з водою кольору міцного чаю і виїхала на берег озера. Нюк відкрився перед нами сірий і похмурий. Нескінченною чергою бігли до берега кудлаті білогриві хвилі. Вітер зривав з них пінні шапки, далеко розносив колючі холодні краплі води. І без того сіре небо на заході ще більше потемніло, далекі острови почала огортати сизий серпанок.
Ми зупинилися біля великого будинку, вкритого товстими плахами, що позеленіли від вогкості і часу. Одразу за будинком починався густий молодий березняк. Кроках у двадцяти з цих заростей стирчав дах лазні і зовсім поруч лунко били в берег хвилі.
Поки Володя з Льошкою розвантажували і заносили в будинок наші снасті та припаси, я пройшов ледь помітною стежкою до озера. Поруч із присадкуватою, але досить просторою банькою, між двох величезних обомшелих валунів лежав витягнутий на берег довгий чорний човен. Зазирнув у передбанник. У кутку біля стіни стояв накритий брезентовим плащем «Вихор», під стелею на жердині висіло не менше десятка сіток.
Машина, посигнавши нам на прощання, поїхала. Поблукав берегом, повернувся до будинку. На дощатому столі горіла гасова лампа, пахло мишами та пліснявою.
– Сьогодні рибалити все одно вже не будемо. Зараз спустимо човен, поставимо сіті, а вранці, як і казав, ходімо геть туди, – вказав Володя у вікно на озеро, що штормить, – до Везансарі, на луди.
Вже в повній темряві, насилу поставивши чотири довжелезні сіті й до нитки вимокнувши, втомлені й голодні, повернулися ми до хати. Тільки зараз я повною мірою оцінив Володини слова про те, що в цю пору мережі ставлять лише в затишшя. Навіть тут, у зачиненому від вітру довгим скельним мисом затоці хвиля була така, що великий важкий човен танцював на воді наче шкаралупка, а яке ж зараз в озері? Поки я в повній знемозі сидів на лаві біля дверей, Володя розтопив піч і почав чистити рибу на юшку. Злегка віддихавшись, я приєднався до нього і вже за кілька хвилин на вогні побулькував казанок, поширюючи на весь будинок аромат чорної смородини; плювався окропом закопчений, пом'ятий чайник.
– Ну, давай за гарну рибалку! – Володя розлив по гуртках бурштинове «Перцовка»…
Першої на Нюке ніч я майже не спав. Лежав на пахучому димом і мишами матраці, дивився у темне вікно і слухав звуки ночі. Зовсім поряд зітхало під поривами вітру озеро, тяжко били в кам'янистий берег студені хвилі, під підлогою тоненько попискували потривожені миші, а на горищі, прямо в нас над головами, поралася і все ніяк не могла влаштуватися на спокій якийсь великий птах.
Обережно, намагаючись не розбудити приятеля, що похропує, дістав цигарки, прикривши долонями вогник сірника, прикурив.
— Дивись, вогонь не запусти! – сонно пробурчав Володя.
Я перебрався через нього і сів перед піччю. Дрова в ній давно прогоріли, вітер по-розбійницьки свистів у трубі і з кожним його поривом крізь шар сірого попелу моргали червоні вогники вугілля. Старий будинок кректав і поскрипував, наче скаржився господареві, що приїхав нарешті, на давні болячки. Заснув я, тільки коли чорнильна темрява за вікном зблікла, помітні стали планки палітурки, вгамувалися миші під підлогою.
— Ну і здоровий ти спати! — Розтормошив мене Володя. — З півгодини ніяк не можу! Ти спати чи рибу ловити приїхав?
На столі стояв заварений чайник, гіркою лежали бутерброди, а сам Володя, посміюючись, спостерігав, як я квапливо одягаюсь і ковтаю чай, що обпалює.
За ніч у мережі набилося безліч досить великої плотви, окунів, дрібних та середніх щучок. Але приятеля улов не втішив, а скоріше навпаки, розгнівав.
— Тільки час витрачаємо даремно! – бурчав він, акуратно виплутуючи і викидаючи назад у озеро спійману рибу. У човні залишилися лише пара найбільших окунів, здоровенний, мов золочений піднос, лящ та товста, як поліно, півметрова щука.
До острова, який я спочатку прийняв за протилежний берег, ми дісталися тільки до полудня. Хвилі, що здавалися з берега зовсім невеликими, кидали важкий човен немов іграшковий кораблик. Від важких ударів у вилиці суденце наше здригалося, часом майже завмирало на місці. Мотор починав кашляти та захлинатися. Здавалося, ще мить — і він затихне, і тоді… Від таких думок, від свисту вітру і плескоту кудлатих хвиль холодок пробігав між лопаток, і я про всяк випадок спонукав ближче до себе недбало кинуту Володю в човен зв'язку пінопластових брусків — щось.
Але звук мотора вирівнювався, човен підіймався на чергову хвилю, щоб за мить з шумом і плеском врізатися змоленим носом у наступний водяний бугор. Три кілометри до острова ми тяглися, здається, цілу вічність. Нарешті Володя заглушив мотор, розігнувши чоботи, зістрибнув у воду і акуратно підвів човен до заваленого мокрими брилами берега. Праворуч від нас далеко в озеро йшла вузька кам'яниста гряда.
– Гарне місце. Зліва дрібно, а праворуч, одразу біля каміння, обрив метрів зо три. Обережно ходи, каміння слизьке. І якщо щось пристойне зачепиш, теж не забувай під ноги дивитися, а то в чоботях та в плащі, якщо звалишся, можеш і не вибратися. – Володя прискіпливо оглянув мої блешні й категорично забракував більшість із них.
— Ось така потрібна, — показав він на прив'язану на його спінінгу вузьку й довгу мельхіорову ряпушку.
– А чим погана «чорноспинка»? — Образився я за свою улюблену блешню. — За тебе ж я на неї і окунів, і щук ловив. Навіть харіуса витяг на Расташі, пам'ятаєш?
Володя знову глянув на мене, як на нерозумного хлопчика.
— На Расташі ми влітку були, так? А восени в озері, де ряпушка є, така блешня найуловистіша. Щука – та на будь-яку вистачає, а ось сиг, кумжа, окунь великий – на «ряпушку» завжди краще беруть. Втім, як хочеш. Пробуй на свою. «Ряпушку» тобі залишити про всяк випадок чи не треба?
Володину блешню я, звичайно, взяв, але почати лов принципово вирішив на улюблену «чорноспинку». І даремно. Поки я абсолютно безрезультатно хвистав воду, Володя, що пішов кроків на двадцять від мене далі по косі, виводив уже третю рибину, що відчайдушно чинила опір. Краєм ока я із заздрістю спостерігав, як велика кумжа щоразу свічкою вилітає з води серед пінних хвиль, як у дугу згинається спінінг, і навіть крізь шум вітру і плескіт хвиль чути було, як тріскотить гальмо котушки. Зрештою, приятель здолав рибу, оглушив її ручкою ножа і, засунувши в рюкзак, підійшов до мене.
– Бачив? — Поцікавився він, прикурюючи, прикриваючи від вітру порожнистої плаща вогник сірника. Руки його при цьому помітно тремтіли. – Кілограма на два, мабуть, потягне. А як у тебе справи?
Міг би й не питати! Не відповідаючи йому, перев'язую блешню і на першій проводці прямо біля коси за щось намертво зачіплюю її на дні. Даремно намагаюся тягнути, смикати, марно. Несподівано, коли в душі я вже розлучився і з подарованою «рапушкою», і з надією що-небудь спіймати, волосінь раптом ослабла і добряче подряпана «ряпушка» з брязкотом ударилася об камінь біля моїх ніг. Два гачки на ній були обламані, а третій розігнутий. Ну, дякувати Богу!
Ставлю новий трійник і тепер намагаюся вести блешню швидше, не даючи їй торкатися дна. Результат нульовий. Тільки на четвертій чи п'ятій проводці, коли випадково дав слабину і блешня різко пірнула, пішов миттєвий удар, та такий, що вершинка спінінга з підозрілим хрускотом «клюнула» у воду і тонко, як струна, заспівала туго натягнута волосінь. Риба не хотіла здаватися. Вона кругами ходила в глибині, упиралася, але поступово мені таки вдалося підняти її на поверхню.
А далі допоміг випадок. Хвиля, що набігла, підхопила рибу і викинула її на каміння прямо до моїх ніг. Першим рухом було кинутися на неї, не дати піти, але вигляд наїжачого колючками, в долоню шириною, гребеня змусив відмовитися від такого нерозумного вчинку. Притиснувши чоботом, оглушив свою видобуток каменем, що підвернувся, і лише тоді, притиснувши її до грудей, поспішив подалі від води. Майже півметровий окунь широко роззявляв рота, в якому цілком міг уміститися кулак, стовбурчив зябра і мляво ворушив широким темно-малиновим хвостом. Блешня, що вп'ялася в грубий, наче великий наждачний папір, губу окуня здавалася крихітним мальком. Тепер настала черга позаздрити Володі.
– Гарний! — захоплено видихнув він, прикидаючи окуня на вагу. – Жаль тільки є такого погано. М'ясо, як гума, варити довго треба. Але все одно гарний!
Перекурюю, оглядаю спінінг, що так підозріло хрустів, але ніяких видимих пошкоджень не виявляю. При наступних закиданнях веду блешню біля самого дна, іноді ривком піднімаючи її і змушуючи вільно планувати. Очевидно, місцевим окуням така гра припала до смаку. Буквально одного за іншим витягаю ще двох горбачів, щоправда, значно менше за перший.
Володячи тим часом, вирішивши не заважати мені, пройшов далі берегом і ловить стоячи на скелі, навколо якої, як у казані, закипає прибій. Мені добре видно, як він, присівши від напруги, підводить до берега якусь велику рибу. Відкладаю спінінг, щоб допомогти, але він, вгадавши моє бажання, заперечливо хитає головою. Відвертаюся від спокуси і йду на далекий кінець коси, туди, де вона вся прихована під хвилями, що танцюють. Кілька порожніх закидів, а потім, коли я зібрався повернутися на своє місце, сталося те, що поставило крапку у всій моїй риболовлі.
Перше відчуття було таке, ніби блешня знову застрягла між камінням на дні, але коли я потягнув сильніше, «зачіп» піддався і почав повільно підніматися. На якісь секунди мені здалося, що спливла зачеплена блешнею почорніла колода, але лише на секунди. За три метри від мене скипів бурун, вудлище рвонулося з рук, ледве не зірвавши мене з слизького каміння в сіру холодну воду, з тріском склалося і сухо клацнула обірвана волосінь. Залишок її боляче хльоснув мене по обличчю, до крові розсік щоку і обвився навколо понівеченого спінінга. Прикро – хоч плач!
– Щука була. Великий. Може, на пуд, а може й більше. У мене теж така з блешнею пішла, — заспокоює мене Володя, що підійшов. — Плювати на неї! Куди вона потрібна? Тільки для фотографії більше нікуди не годиться. Ходімо, блисну іншу візьмеш. — Але побачивши, що залишилося від мого спінінга, тільки свиснув. — Котушку знімай, а вудлищу — хана, можеш викидати…
На цьому для мене рибалка на Нюке й закінчилась. Пізнього вечора приїхав Льошка і з ним Володін зять. Потім я ще раз допомагав Володі перевіряти сітки. Почався хід сіга. Він ішов до кам'яних донних гряд-лудів, біля яких стояли сіті, такими одвірками, що ми важко піднімали в човен сіті з живим сріблом, що тремтіло в них. А вже вночі приїхав Льошка. Разом із ним прибув зять Володі – міцний рудий та широковилий хлопець-карел. Вони лишилися. Ми домовилися, що Льошка приїде за ними через три дні.
Ми виїжджали рано холодним ранком, а над укритим туманом озером, десь високо над нашими головами лунав сумний крик останніх лебединих зграй, що відлітали, наче хтось невидимий трубив у срібний горн там, у піднебессі. Не випадково і сама назва озера – Нюк перекладається як лебедине…
Багато разів приїжджав я на Нюк. І влітку, коли в затишних затоках його гніздяться численні лебедині пари, і по останньому льоду, навесні, коли на льоду його від темної і до темної токують незліченні зграї косачів і їхнє дзюрчання і чуфишкання мчить з усіх боків точно гімн, що прокидається.
Траплялися улови і набагато більше, ніж у мою першу рибалку, але вона надрукувалася в пам'яті особливо. Можливо тому, що перша? А може тому, що жодного разу більше не скипав біля ніг божевільний бурун, не ламалося з жалібним тріском таке надійне вудлище і не шмагав по обличчю уривок фірмової волосіні, що лопнула від шаленого ривка, наче пріла нитка…
