Фото автора.
Іноді трапляється потрапити в лісову глухомані в таке місце, де ставати не по собі. Події, описані нижче про таке місце.
Сонце поступово схилялося на захід. Вітер стих і стало тепло. Переходимо з батьковим товаришем і товаришем по службі Геннадієм Кузнєцовим через широкий і глибокий струмок Ольховку по старому замшелому містку з п'яти-шості почорнілих колод. Ковалів, перейшовши струмок, став віддалятися старовинною, мабуть ще візковою дорогою. Мені захотілося трохи постояти на колодах і подивитися на бурхливий весняний потік.
фото автора
Крикнув йому, щоб не поспішав, наздожену, мовляв, хвилин через п'ять. Вниз за течією за мостом потік розлився. Весняна вода широким потоком обтікала затоплені купини, кущі та дерева. Під мостом тихенько дзюрчала вода, і більше нічого не порушувало вечірньої тиші. Спіймання цього лісового потоку було заболочено метрів на триста з обох боків.
Постоявши трохи і подивившись на заболочений широк весняного розливу, відчув якусь незрозумілу тривогу. Тихий, ледь чутний шепіт води, вечір, болотисте сире місце, дерева химерної форми, що стирчать прямо з води, замшені чорні колоди, старовинна дорога. Напарник пішов уперед, чавкаючі кроки його невдовзі стихли. Мені п'ятнадцятирічного молодика стало якось не по собі.
Швидко подолавши заболочену низину, починаю порожньо підніматися вгору до високого сосняка. Тут стара дорога виходить на нескошені з осені поля, повертає праворуч і веде вздовж краю лісу. На повороті дороги мене чекає Кузнєцов — досвідчений, затятий мисливець.
Від єгерського будинку до місць передбачуваної тяги пройдено кілометрів зо три. Після прискореного маршу розкисною дорогою сідаємо на валежину, перепочити і провести рекогносцировку на місцевості. Десь недалеко попереду за валом польового пагорба голосно закурчали журавлі, роблячи вечірню перекличку.
У тій стороні, за словами супутника, було маленьке, мальовничо стояле на височині майже покинуте село, неподалік якого в лісі розкинулося реліктове озерце. Хто знав тоді, що село це називається Широково, що буде у нас там свій будинок і що на довгі десять років воно стане для нашої родини другим, якщо не першим притулком.
Колега батька раніше бував у цих місцях зізнався, що ніколи тут на вальдшнепів не полював і запропонував пройти вперед дорогою лісу і поля, що йде по краю, ще метрів двісті. У цьому місці дорогу перегороджував перелісок клином, що йде ліворуч і тек невеликий струмок. Там проходила низина між двома косогорами в найбільш вузькому місці, що стикує лісові масиви по краях полів, що тягнуться від села.
Напарник вирішив залишитися біля невеликого розливу струмка просто на дорозі, не знаючи, що тут проходить звірячий перехід. Як згодом виявилося, перекрив прохід невеликому, але нахабному ведмедеві, який шумів, ламав гілки, виглядав з-за ялинок і всіляко обурювався з приводу перешкоди, що раптово виникла.
Іноді трапляється потрапити в лісову глухомані в таке місце, де ставати не по собі.
Події, описані нижче про таке місце.
Мисливець його не злякався, але єгер потім пояснив, що це, швидше за все, був пестун, і що, можливо, неподалік була ведмедиця. А це вже проблема, куди серйозніше виріши вона шуганути, не званого гостя. Місця ці особливо в ті часи були дуже глухими і безлюдними через те, що проїжджих доріг туди не було.
Мені вже не пригадую, чому захотілося повернутися на міст через Вільхівку. Сонце зникло за лісом, залишивши помаранчевий ореол десь на краю неба. Похолоднішало і ледве помітно почало сутеніти. При підході до струмка раптом почулися приглушені голоси, десь ліворуч попереду і здалося, що якісь тіні, тихо шльопаючи по воді, сховалися за деревами. Наміряючись відстояти зірку прямо на мосту, здивовано вийшов на нього.
Переді мною був залитий водою кочкарник з невеликими бочажинами, а трохи далі починалися кущі і дерева, що так само стояли у воді. Нічого не видавало присутності людей у цьому розливі і мені стало здаватися, що все це просто здалося. Подивившись на струмок з іншого боку моста, побачив у воді притоплену вершу, якої ще годину тому начебто не було. Знову почали долати сумніви. Взявся уважно вдивлятися в чагарник і оглядати затоплений ліс.
І чорт забирай, виразно побачив як у прозорому вечірньому повітрі від одного зі стовбурів відокремлюється шлейф сигаретного диму. Холодок пробіг спиною. Що то за люди? Чому вони сховалися і причаїлися, побачивши мене? Що в них на думці? Ці думки вихором промайнули в моїй п'ятнадцятирічній голові, викликавши бажання поспішно ретируватися.
Але все ж таки якась сила, можливо гордість, утримала на місці. Як би там не було я озброєний, вони не поряд до того ж у болоті. Вирішив постояти подивитись, що буде далі. Почало сутеніти. Хвилин через десять у розливі почулися тихі переговори і майже одразу з-за дерев, шльопаючи по воді болотяними чоботами, вилізли двоє мужиків у тілогрійках та з якимись палицями в руках. Моя рука міцніше стиснула ложу дореволюційної двоствольної тулки.
Зрештою, навіть заряджена дрібним дробом, вона є грізною зброєю на невеликій дистанції. Не подаючи вигляду про тривогу, недбало покашляв і потоптався на мосту, даючи зрозуміти, що мені немає до них ніякої справи. Вони вже спокійніше один за одним вилізли на дорогу ліворуч від мене. В руках у них були остроги.
Тут тільки я зрозумів причини такої дивної поведінки. Чоловіки прийшли обережити щуку. Я ж своєю появою сплутав їхні плани – адже такий промисел вважається браконьєрством.
Вони запалили. Один ховаючись, похапцем залив чобіт, а вода в середині квітня зовсім не тепла. Ми розмовляли. Виявилося дядька з єгерського села Кузнєчиха. Прості звичайні мужики. Кожної весни в розлив острожать щуку не для продажу і навіть не стільки що б урізноманітнити стіл, а так насушити до пива і більше для задоволення — це те саме своєрідне полювання.
Результатом такого вечірнього походу часто буває пара, трійка щучок на брата, зате азарту від невдалих спроб забагрити зубасту, вистачає на весь рік. А де з дозволу сказати, їм ще відвести душу і реалізувати свою пристрасть, якщо не мисливці вони, а все ж таки чоловіки — здобувачі! Ідучи, мужики просили передати привіт єгереві Васильовичу.
Повернулися на базу ми вже годині о дванадцятій. Протопали за цей день близько сорока кілометрів, і безумовно, втомившись тут же відключилися незважаючи ні на які незручності. Результати цього першого справжнього мисливського дня мого життя були невеликі — селезень чирок та кулик уже в темряві необережно сів на калюжу метрів за тридцять, але скільки нових місць, скільки вражень… Так і хворієш на полювання раз і назавжди.
Про мужиків цих єгереві нічого говорити не став та й думаю, знав він усе це. Знав та розумів. Адже не завжди треба когось ловити, карати за все поспіль. Тут у єгера з місцевими, мабуть, має бути негласна угода, що можна робити, а що ні. І дотримуватися воно має свято. Думаю, у Васильовича все так і було. Запитав він мене, чи не стоять біля мосту верші. Бачив одну, кажу, та місце там якесь прокляте, неприємне там якось.
Тут Микола Васильович як завжди, перед тим, як не розповісти, хитро посміхнувся. Закурив біломорину, трохи помовчав і потім цілком серйозно розповів ще дві історії про це саме місце, одна з яких безпосередньо пов'язана з потойбічним світом, а інша зі світом моторошним і цілком реальним.
Цей випадок стався наприкінці літа.
Тоді надвечір від того самого зробленого з колод містка (це десь кілометрів зо два) до єгеря прибіг зовсім білий від жаху, сільський мисливець і поганим голосом почав майоріти щось невиразне показуючи руками в бік лісу. Єгер, який нічого не розуміє, дав йому склянку самогонки, після чого почув плутану розповідь п'є як майже всі сільські, але в цей момент зовсім тверезу людину.
Куди й навіщо він йшов надвечір уже не пам'ятаю. Підходячи до переправи, дядько побачив на колодах мужика в закочених по коліна штанах і капелюсі, що стоїть спиною до нього. Рибалка — подумав селянин і спокійно став підходити до неширокої переправи. Коли до рибалки залишалося метрів п'ять, він обернувся. Тут тільки герой єгерського оповідання і обомлів, дізнавшись у ньому померлого та похованого років п'ять тому односельця.
Зробив за інерцією ще кілька кроків, заціпенів від жаху і приріс до землі, просто біля містка. Той же посміхнувшись, вітально зняв капелюх, зробив кілька дивних кроків, неприродно високо піднімаючи коліна і якось голосно ударяючи по колодах, підійшов упритул.
Зупинившись ”небіжчик” зав'язав якусь звичайну розмову. Той, хто підійшов, щось неуважно відповідав йому і почав заспокоювати себе, тим, що це, напевно, просто хтось схожий на ту людину. Але, придивляючись, згадуючи голос і манери, знову на свій жах зрозумів, що не помилився. Вдивляючись в обличчя, раптом побачив маленькі пеньки ріжок, що стирчали з густої кучерявої шевелюри. Відводячи погляд і, остаточно втративши дар мови, бідолаха тупо дивився на його ноги. Їх якраз і не було.
Замість них, з-під закочених нижче коліна штанів, стирчали вкриті вовною мосла, що закінчувалися невеликими коров'ячими копитами. Загорлавши щось поганим голосом, мужик кинувся бігти і зовсім випадково до свого щастя в напрямку свого села, інакше, де і коли він зупинився не відомо, назад точно не пішов і як, коли і в якому стані потрапив би до себе в село невідомо. Що це було незрозуміло, але точно не біла гарячка.
Сам єгер, звичайно, ні в яку біса не вірив, але щось чи когось цей дядько там точно зустрів. Щоправда єгер зазначив, що мужик цей, (великий любитель Гоголя), будучи дещо недовірливим і боягузливим, можливо побачив на вечірньому мосту те, що й ”хотів” побачити. Мабуть, так воно й було, щоправда, більше цією дорогою він ніколи не ходив. Я ж згодом ходив по ній постійно, завжди зупинявся на замшелому містку передихнути, дивлячись на швидку течію води.
Остання ж історія виявилася безпосередньо пов'язана із самим єгерем. Якось навесні він повертався додому з лісового обходу. Підходячи до струмка, побачив знайомого сільського мужика, що сидів на крайньому колоді, звісив ноги і тупо дивився на глибокий потік. Проходячи повз, Васильович привітався.
Той у відповідь глянув на нього, похмуро кивнув і повернувся до свого нехитрого заняття. Руки його зігнуті в ліктях і лежачі навколішки помітно тремтіли. Не зупиняючись, стомлений єгер пішов далі, але думка про те, що тут щось не так не полишало його всю дорогу. Все роз'яснилося, коли він прийшов у село, що стоїть на вухах.
Виявляється цей мужик, чи в пориві ревнощів чи з якоїсь іншої причини кілька годин тому, зарубав сокирою у власному будинку, свою дружину та сусіда, іскромсавши їх до повної невпізнанності. Іти на міст із дільничним без жодної радості з цього приводу Васильовичу й довелося. Але навіть чоловіка ніхто ніколи не бачив. Чи стрибнув він з моста, чи пішов кудись, хто ж про це знає. Також ніхто не знає про те, хто зустрінеться тобі за новим життєвим поворотом, на вузькому місці або на перехресті доріг.
Якось зупинившись там перекурити, згадав описане. Тривожна, містична та драматична – всі зустрічі відбулися в тому самому місці! Чому? Відповідь знайшлася дуже швидко. Просто у тих глухих місцях через заболочені струмки ніяк інакше не пройти. Стежок — то до переправи може вести і кілька, та ось місток один! Так само мабуть і в житті різні доріжки призводять до одного перехрестя, тільки одні коротші, інші довші.
Щось загадкове у цьому безлюдному, болотистому місці справді було!
Источник: ohotniki.ru
