Росія як дикий спадкоємець. «Швидконароджений» та мисливська наука

Відомо, що будь-яка ідея, перш ніж «опанує маси», має «дозріти». «Швидконародження» обертається недоношеністю, а якщо вона критична – неминучою смертю. Щось подібне і сталося із «Законом про полювання». ФЗ №209.

Його «швидконародження», значною мірою, результат бажання «тонкого шару», як правило, бізнесменів і чиновників високого рангу, якнайшвидше мати мисливські угіддя, обернулося «недоношеністю». І у швидкості неминучою «смертю». Але хіба можна жити за «мертвим» законом? Виявляється, можна. Тільки зазвичай бізнесменам і чиновникам високого рангу.

Тому що, такі поняття як рентабельність, пропускна спроможність, рекреаційна та соціальна значимість, охоронний статус для тієї чи іншої популяції мисливських тварин та інша та інша – це не про них. Щось так – нерентабельне, але в когось вийшло. Але це, скоріше, виняток. У СРСР теж був «тонкий шар», теж були ГЛОХи – державні лісомисливські господарства. Для чиновників найвищого рангу. Головний — «Завидово», де полював «дорогий Леонід Ілліч». Ну, полював і полював. Заради Бога на здоров'я. Разом із Фіделем Кастро, Урхо Калева Кекконен та навіть Ернесто Че Гевара. Здорово!

Їх було штук десять, якщо не помиляюсь. У Головохоті для цього було ціле управління. Друга економіка світу, для «політесу», могла собі дозволити цю гарну «вітрину». До речі, вона і зараз потрібна як зразок того, що технологічно і працює – приїжджайте, дивіться, набирайтеся досвіду! Але в решті багатомільйонної армії мисливців країни теж були свої, аж ніяк не «іграшкові» мисливські господарства. Де вони видобували мільйони та мільйони гусей, качок, куликів, ведмедів, зайців, а в магазинах «Дари природи» можна було вільно купити м'ясо дичини. Де рентабельності, пропускної спроможності та рекреаційної значущості приділялася особлива увага на рівні Держави та ЦК КПРС.

Тому що «нести тягар» другою економікою світу – непросто. Треба було знімати втому та стрес адекватними ментальністю способами. І керувалися, і належали ці господарства колективам мисливців – громадам, у тому числі і складалася ця «армія». Була ціла галузь – мисливське господарство, яке давало другій економіці світу цілий 1% ВВП. Які тут іграшки. Ну, а що ж зараз є полюванням в Росії?

Нещодавно у «Віснику мисливствознавства» (Т.22, №2, 2025) у створенні якого і мені пощастило взяти участь, і, навіть, багато років бути заступником головного редактора, вийшла стаття відомого зоолога та мисливствознавця, професора Олексія Олексійовича Данилкіна. Автора численних книг з біології мисливських ссавців та мисливського господарства та, за якими, навчаються студенти зоологи та мисливознавці. Ця предметна й аналітична публікація, що триває вже багато років, і лише поглиблюється, системна криза в цьому, колись процвітаючому, вигляді вітчизняного природокористування. А коріння цієї кризи – у тому числі й у цьому законі – «швидко народженому», як, з властивим йому почуттю гумору, назвав його професор, проте, так само швидко «мертвим». Зупинюся на головних положеннях.

Стаття містить кілька розділів, але найголовніших – два. Перший – «Що не так у нашому мисливському господарстві?». То що не так? Давайте по порядку. Зникла галузь і в загальноросійському класифікаторі немає такої економічної діяльності. З'явився статус «полювання» та «послуга».

«За даними Росстату, найкращі мисливські угіддя (близько 720–770 млн га в різні роки), у яких перебувало понад 75% ресурсів диких копитних, було передано у користування 3,6 – 4,8 тисячі юридичних осіб та індивідуальних підприємців, як правило, бізнесменам та чиновникам високого рангу. Середня площа «приватизованих» мисливських угідь, отже, становить близько 180 тисяч га на одного користувача, що дорівнює площі деяких країн. У неосяжних угіддях у охотпользователя немає більшого прагнення збільшення ресурсів дичини, оскільки її «господаря» та її оточення достатньо, а інтенсифікація господарства веде до додатковим затратам. Доступ мисливцям до «приватних» володінь, за рідкісним винятком, закритий або обставлений непомірними поборами» – пише професор Данилкін

І далі:

«При такій структурі мисливське господарство Росії завжди буде екстенсивним, конкуренції не передбачається, а для переважної більшості російських мисливців, яким, після протестів, надані як загальнодоступні 20% мисливських угідь у кожному регіоні, полювання стало недоступним, надмірно дорогим або безглуздим через дефіцит».

Далі – констатації, включаючи посилання на інших вчених-мисливствознавців – про браконьєрство, «угіддя не свої, а «чужого» не шкода», про управління ресурсами, на підставі Закону федеральними чиновниками та регіональними, які «лише наглядають за правильним виконанням наказів і розпоряджень» про те, що «нормативно-правова база управління в галузі побудована не на користь мисливця, мисливського господарства…», «функцію охорони мисливських тварин – важливу частину відтворювального процесу – державні органи покладають на себе, чим руйнують технологію відтворення…».

Пише і про те, що в багатьох господарствах, робиться все розумно. І, буквально, дві пропозиції щодо тієї самої Стратегії:

«Вихідно до прийняття Стратегії, темпи приросту … копитних … становили всього 1-3% на рік. Під час її реалізації середньорічний приріст (3,6%), на жаль, майже не змінився», — пише професор

І ще:

«При такому темпі відтворення (до екологічної ємності довкілля) досягти цього рівня (збільшити у 6 разів у порівнянні з базовим у 2013 році) можливо лише через 138 років»

Напевно, достатньо. Не далі цитуватиму констатації автора про моніторинг, екологічну експертизу, про хижаків, стратегію розвитку, втрату професійних кадрів. Але зазначу, що А.А. Данилкін фахівець із копитних. Усі знають його книги «Полорогі», «Свинячі», «Олень» та інші його публікації. І восени цей ресурс не відлітає за кордон. Але навіть із ним проблеми. А що тоді говорити про мігруючий ресурс? Читач напевно знайомий з моїми публікаціями про цей ресурс і про плачевний стан його моніторингу.

Описавши стан скасованої галузі, професор ставить питання – «Який шлях розвитку обрати, що і як змінити?». Це другий головний розділ публікації в академічному виданні і нехай читач не судить за «наукоподібність» у цитуванні. Насамперед автор вказує на перевагу російським масовим мисливцем «вільного полювання» і вважає, що в нинішніх умовах воно веде до «спустошення угідь». І з ним важко не погодитись. Не бачить, за чинного законодавства, і можливості «перерозподілу» угідь, як «закріплені за охоткористувачами на десятки років наперед».

Не бачить він і «не галузевий» шлях – «Основне (стратегічне) посилання вчених і практиків – необхідність відновлення мисливського господарства як галузі, що, відповідно, має супроводжуватися відновленням галузевого принципу організації мисливського господарства». Важливим вважає і перехід від державного регулювання до господарювання.

Щодо копитних, то це так. І, найголовніше – «Закріплення мисливств за користувачами має проводитися не в результаті роботи аукціонів, а за результатами проведення конкурсів. Пріоритетне право на мисливські угіддя повинні мати корінні нечисленні народи Півночі та сільські мисливці-професіонали. У угіддях, розташованих поблизу великих населених пунктів, доцільно розвивати лише аматорські мисливські господарства, і тут пріоритетне право отримання мисливських угідь повинні мати місцеві мисливці-аматори, об'єднані в товариства мисливців».

У статті також згадується американське та європейське мисливське господарство, «роздачі» мисливських квитків, ризики подальшої стагнації полювання в Росії і, звичайно ж, безальтернативна необхідність нового, на іншій концептуальній основі, Закону про полювання та мисливське господарство. Нічого не нагадує? По-моєму – здоровий глузд і знання предмета. Якось так.

Було б неправильним не згадати РОГівські «Професорські посиденьки» та їхніх авторів – тих, що говорять рівно те саме. За якими, теж величезна кількість книг, студентів-мисливствознавців і те саме, блискуче мисливське господарство, яке я згадав вище. Мисливствознавство – це наука. Так, останніми роками, до неї стали проникати «швидкороджені вчені», але сама наука народилася не вчора. Російському науковому мисливствознавству більше століття. У нього є «батьки-засновники» і свої канони. Якщо хочете – скрижали.

Сформувалося воно у нашому ландшафті, ментальному просторі з нашим народом та алгоритмами. Кращої повитухи для нового Закону про полювання та мисливське господарство, панове законодавці, ви не знайдете. Час нарешті це зрозуміти. Нещодавня пропозиція законодавців про підвищення цін на «мисливські ресурси» на тлі того, що констатує російська мисливська наука адекватною, ну ніяк не назвеш.