Сибір натякав: йде — почитай що безперешкодно — низка бід йде: анітрохи сумний цей ланцюжок не прагне коротшати. Нині, наприклад, могутньому Єнисею довелося показувати, як важко живеться в його стрімких водах легендарним тайменським одвіркам, рані помітно багатим, а сьогодні добряче захирілим. Введена заборона на видобуток, проте таймень на Єнісеї щось не дуже радіє вільному сьогоднішньому проживання. Тож маю привід розповідати цю «рибну» історію, яка розвивалася у віці двадцятому, а сьогодні продовжує нас турбувати вже у віці двадцять першому…
Все-таки насправді колись коли це було? Вже шибануло по азовському дрібномор'ю, по метушливих і дуже кормових хвилях його, сталевою армадою потужних траулерів. Прозвучали на представницькому з'їзді в Москві схвильовані слова письменника Шолохова про те, що повністю вичерпали запаси унікального південного басейну. Неподобство! Головний рибалка країни, союзний міністр, експлуатує природу так, що не насниться жодним хижакам.
Змінювалися відповідальні особи: наприклад, що ні генсек — новий привід для озвучених осудів і народних глузувань.
Тим часом життя у слабосолених водах, що дозволяють червоній рибі набирати вагу в рекордні терміни, відроджувалося слабко. Вона скоріше балансувала на межі вимирання.
І не сказати, що ніяких заходів не вживалося, проте бюрократія за відомчими бар'єрами сиділа міцна. А те, наскільки була нерозворотлива… чого дивуватися?
Вона й у двадцять першому столітті – при білих комірцях, респектабельна – непрошибана до подиву. Сталінсько-апаратні іпостасі її рані протистояли народному невдоволенню. А сьогодні… поки що успішно бюрократичний апарат протистоїть будь-якій критиці. Йтиметься не про те, як її позбутися. Це питання для партій більш відповідальних, де на чільне місце не демагогія, а соціальна робота, поліпшення довкілля для людства. Давайте все ж таки віддамо належне не дуже рішучим зусиллям століття двадцятого.
Хіба не діяв осетровий завод в Ачуєвому? Чи, може, осетрова станція у Темрюку не спостерігалася? Нерестово-виростні господарства на Кубані, до речі, займали площу кілька десятків гектарних тисяч.
При всьому тому … радості у ревнителів природи відчувалося не так, щоб повною мірою.
А щодо тарані, судака, білуги та іншого делікатесу, то скептично нудні фігурували фізіономії здобувачів по всьому раніше кормовому басейну. Ой, які навіть у путіну нудні!
Пам'ятаю плив я на катері Доном з Ростова в гирлове містечко Азов. Погода стояла така, що краще вигадати неможливо. Тутешнє червоне літо всім, здогадуюсь, відомо. Кораблик наш якраз просувався в пониззі десь біля Петрова дня.
Нехай Петро-Павло вже денну годину зменшив, Ілля-пророк два волоки, проте сонечко пригрівало по-південному справно. Я вмостився на верхній палубі і почав упирати погляди в густолісся острівців, в низинні позики.
Народної прикмети — щодо того, що овес про цю пору до половини доріс — не виявив у донських узбережжях. Якщо що побачив, настирливо допитливий, то на зелених пагорбах поблизу річкового урізу плакун-траву. Вона була метровою, добре помітною висоти, з стосами червоних квітів.
Та ще неважко було помітити темношкірий кінський щавель. Його суцвіття вибагливо волохати — немов джмелі обсіли пружні стебла, навантажившись пилком.
Пропливали повільно береги, овіяні історією. Тут століттями воювала Південна Русь і з татарськими ордами, і з турецькими пашами. Чув, що неподалік Старочеркаської станиці є тополиний гай. Прозивається Монастирським урочищем, і воно сумно знамените – тут у бою з яничарами загинуло дуже багато козаків.
Та й саме достославне містечко Азов, куди я прямував, дуже примітне містечко. Поселення на високому березі легендарної річки тут стоїть з шостого століття до нашої ери.
Згадаєш Тьмутаракань – і лише головою похитаєш. Це князівство стародавніх русичів, виходить, нещодавно за історичними мірками існувало біля трохи солонуватих, чудово синіх морських вод. Не перестараєшся, коли раптово здивуєшся: чекає на тебе, журналісте, невелике містечко, що згодиться в ровесники Риму та Самарканду.
Поглядав на всі боки, згадував тутешню старовину. Тим часом сусіди на палубі затіяли дозвільну розмову.
І про що ж говорили мандрівні станичники?
«Адже справи які. Скільки пливемо браконьєрів не бачити»
«Минулого року їх теж було не густо»
«Як гадаєш? Рибохрана лютує?»
У відповідь лінивий басок: «Може, і вона. Знову анітрохи не спить. А раптом що й з уловами знову – кіт наплакав».
Не доводилося мені блиснути Дон. Однак із притоками його знайомий не з чуток.
Проходив їх вершами, сидів там із вудкою. Щодо уловів… недовірливого хмикання не почули від мене супутники. А міг би розвернутися, бо мала повну кишеню переконань. Яких?
Від віку тут вистачало копченої, солоної, в'яленої смакоти в кожній поважай хаті. Що стосується підводно-лугової свіжатинки, знай не лінуйся хоч мудрий спінінг, хоч простецьке горіхове вудлище.
Але мало про що катерні пасажири чухають язики в дорозі! Не вставлятимеш своє багаторічне розуміння в кожну сторонню мову. І ось, коли сьогоднішній день рожевою зорею піднімається над просторими водами Євразії, доводиться все пильніше і пильніше вдивлятися в порожню синь життєдайних вод, де для живності — немає прибутку. Натомість вистачає рибної, майже повсюдної нестачі.
А чому не сказати про велику кількість бітумних забруднень на водних північах і півднях?
Источник: ohotniki.ru
