Шлях до первопредка

Фото: Володимира Супруненка.

Похмуро і дико було в плавневій гущавині. Жмути туману звисали з чорних викривлених гілок, як уривки вітрил застиглого серед штилевого океанського безмежжя корабля. Колонади безкорих голих тополь підпирали небосхил.

Їхні ж завали на землі були вкриті щільним мохистим отруйним нальотом. Однак безлюддя, дикість не лякали, навпаки вселяли впевненість, що тільки ти маєш право на ці нетрі, тільки тобі відкриються їхні таємниці.

Іноді, щоправда, виникала настороженість. Але це почуття навпаки підбадьорювало, збуджувало цікавість, змушувало діяти цілеспрямовано та рішуче. А головне, не пропадало бажання все далі й далі прокладати свою стежку в дикий глиб лісової хащі.

Іноді здавалося, що це шлях углиб часу, вглиб давніх епох. І до тих, хто там тобі зустрінеться. А можливо, чекає і готовий піти назустріч. І навіть повести за собою.

Якось товариш, який змінив міську обитель на дачу, що дала притулок на лісовому узліссі, попросив мене допомогти обкорнати стару дику абрикосину. Деревина у неї щільна, міцна, «довгограюча» у вогні – те, що потрібно для печі, якою опалювався будинок.

Ми досить швидко впоралися, напиливши, нарубавши, наламавши купу дров. «Я і не думав, що за сьогодні подужаємо», — сказав друг, запрошуючи до столу (це вже як водиться в таких випадках).

Через кілька днів я вирушив у плавні на пошуки глива. Полювання за цим деревним грибом – одне з моїх улюблених захоплень. Заглибившись у хащі і опинившись посеред «дров'яного» бурелому, мимоволі згадав ту фразу – «я й не думав».

Фото: Володимира Супруненка.

Що ж, що далі в ліс, то більше дров (саме собою і грибів!), але менше словесних вивертів, які хотілося б видати на публіку. І не лише.

Думок різних теж помітно поменшало. Вони, звичайно, нікуди не поділися зовсім, але зникла їхня тривожна нав'язливість, змінилася спрямованість і низка.

І взагалі саме «думання» (як ми розуміємо цей процес) залишилося за річкою на асфальтових перехрестях великого міста, яке я покинув. Коли перестаєш жити його мірками і не думаєш так, як звик (привчили?), як того вимагають установки соціуму, тоді все й виходить так, як насправді насущно, як тобі насправді потрібно. Це можливо тільки за межами суєтного багатоголосого людського скупчення, далеко від людських натовпів.

Фото: Володимира Супруненка.

У квартирному обжитому й затишному затишному світку, де ти насолоджуєшся тілом, душею й головою різними цивілізаційними благами, де уява може потребувати пам'ять, намалювати будь-яку картинку, навіть створити гарну казку.

Але воно не здатне витягти з глибини підсвідомості природне чуття, відродити та активізувати природні інстинкти. Ми точно не знаємо, скільки в нас набутого соціального, а скільки споконвічно-природного. Однак точно можна сказати, що механізми саморегуляції і збалансованості дикої природи дуже цікаві і корисні для допитливого розуму, вони можуть і здивувати, і захопити, і наштовхнути на думку про те, як можна організувати людську спільноту.

Серед дикої природи, захопившись різними здобичами, ти ніби відкриваєш свою первісність, з насолодою вбираєш новизну її натуральності, живеш її одкровеннями.

«Те, що ми називаємо цивілізованою свідомістю, міцно відокремило себе від основних інстинктів. Але ці інстинкти не зникли. Вони лише втратили контакт зі свідомістю, тому змушені утверджувати себе непрямим чином…» — ці слова німецького психолога Юнга найчастіше спадають на думку серед дикої природи, де раптом пробуджене почуття первісності переносить тебе в інший давно і міцно забутий людством світ свого первородства.

«Видовище дикої природи стало напрочуд звичним. Я відчував і дотепер відчуваю, як і більшість людей, прагнення до вищого чи, як його називають, духовного життя і водночас потяг до первісного, і я вшановую обидва ці прагнення.

Я люблю дикий початок не менш ніж моральний. Мені досі подобається риболовля за властивий їй вільний дух пригод. Я люблю іноді грубо вхопитися за життя і прожити день як тварина». А це рядки з книги Генрі Торо «Уолден, чи життя в лісі».

Не сумніваюся, думка (як і сам цей стан!) знайома мисливцям та рибалкам. Прокладаючи в диких нетрях видобутку стежку, я ніби повертаюся до рідного дому. Під його дахом я не самотній. Але це зовсім не те, з чим стикаєшся в соціумі, що відчуваєш у натовпі.

Я не знаю, як народжується це почуття, з яких душевних глибин виникає, але я відчуваю поруч зі мною присутність мого первопредка – мисливця та рибалки, збирача дикоросів. В мені його поклик, його атоми та клітини, кров'яні тільця та антитіла, вдихи-видихи та паузи між ними, позови шлунка та серцеве биття, душевні пориви та осяяння.

Фото: Володимира Супруненка.

Змістилися зірки, на сонці додалося плям, змінилося обличчя планети, але людина все ж таки залишилася людиною і дитинство її нікуди не поділося. У всякому разі, пам'ять про нього.

Під однією старовинною картиною, на якій зображено козака, можна прочитати підпис: «Звідки я родом узявся на світі? Кожен із вас хоче знати прикмети. Жінок у Січі немає, кожен то добре знає. Хіба скажеш — з риби родом чи з лякача дід мій плодом?»

Не обтяжений задніми думками, тим більше не терзаючись їх нав'язливістю, без огляду та особливих домагань я заглиблююсь у лісову хащу. Мій добротно і надійно скроєний, в міру заклопотаний і суворий далекий предок-видобувач невідлучно поряд зі мною. Я йду його слідом, він бачимо в химерно переплетених гілках, залишках могутніх обгорілих стволів, грі сонячних променів, тіней і вогнищого полум'я.

Його поклик, може, і не дуже виразний, але не замовкає, постійно щось нашіптує, про щось нагадує, і манить, уперто веде і веде мене через яри та буреломи, драговини та терни, можливо, заведе в непролазні нетрі чи болото.

Але я впевнений, врятує, підкаже, як вибратися назад, підтримає у скрутну хвилину, подасть слушну пораду. Єдино правильний та можливий у цих диких умовах. А може й на життєвих роздоріжжях по той бік річки, яку я покинув.

…Прогнози на майбутню справу невдячну. Однак, судячи з того, як поводиться людина, що і як творить, він впевнено торує доріжку до своїх первісних побратимів-приматів.