Довгі роки в СРСР історія снайперської «роботи» в ході Великої Вітчизняної війни була на становищі дружини Юлія Цезаря – вище за будь-які підозри.
Почасти цьому сприяв той факт, що з використанням гвинтівки СВД з прицілом ПСО і «загальною орієнтацією» військових на підготовку до масштабних битв третьої світової, з маршами орд танків і БМП через зони тактичних ядерних ударів, роль снайпера в СА була фактично зведена до «влучного стрілка».
Причому, як розповідали автору, справа доходила до того, що СВД вручалася найгіршому стрільцю – щоб «не псував показники» автоматників, за які питали більше. В результаті СРСР опинився осторонь того, що відбувається в «снайперському світі» на Заході (особливо при узагальненні «в'єтнамського» досвіду) і згодом це довелося заповнювати вже в кінці 90-х – початку 2000-х, багато в чому за рахунок використання цих самих західних напрацювань – починаючи від закупівлі гвинтів, починаючи від закупівлі гвинтів закінчуючи перекладом «їхніх» методик та посібників.
Але повернемося до Великої Вітчизняної війни. Тут відразу треба сказати, що перед війною в СРСР, на відміну від пізнішого часу, питанням снайпінгу приділялося чимало уваги. Крім масової підготовки – не лише в армії, а й по лінії Осоавіахіма – тих самих «ворошилівських стрільців», включаючи підлітків, у країні на основі закуплених у Німеччині оптичних прицілів було розроблено власні зразки. Ті самі «ПЕ»/«ПУ», які під час війни стали основними «інструментами» радянських снайперів.
Платний контент! Ви бачите тільки частину статті, повний доступ до даної сторінки можливий лише при покупці журналу “Російський мисливський журнал №3, 2021. Збройний ринок” Купити номер за 250 руб.