Років мені тоді було менше, ніж зараз, тільки з армії прийшов. І глухі безлюддя тоді не уникав, а скоріше вітав. Добре було мені самому далеко від міської суєти, ідеологічного маразму та квапливої меркантильності.
Щоб зустрічати самотні світанки на тихому озері у легкій тузі, що межує із захопленням. Іти теплою стежкою в падаючий захід сонця, в запахи живиці і багна, в гул соснових борів і тишу чорних міждюнних озер. Прокидатися вночі в тривожний повний місяць під пильним поглядом Селени, що прийшла з темних днів Гекати.
Спостерігати в сліпучому інферно оголених відьом на шабаші. А то й Маргарита – сподвижниця Майстра – спуститься по місячній доріжці в лукавій наготі та відомій розкосі. Підморгне еротично і… пошле подалі самій, що не є, майданною лайкою…
Словом, чого тільки не трапляється, коли буваєш один у лісі або в льодовій пустелі водосховища кілька днів і ночей… І на льоду ночувати теж доводилося, щоб не місити багато кілометрів сирого снігу до нічліга і назад. До того ж уночі, траплялося, траплявся на щучі жерлиці минь, якщо опустити живців на дно, а ледве зарум'янить світанок, судак починав піднімати прапорці, та все важко-литої – за чотири з лишком кіло… Після судаків уже щуки виходили, хапаючи з веселою злістю живців жерлиць.
У цей яскравий і тихий день я відкривав нові місця. На відкритій Волзі-водосховищі поступово зникли затоплені дубові та березові гаї, що згнили на корені або спиляні за рівнем льоду. Великий хижак, що дотримується ямних коряжників, кудись пішов. Пішов і я зі звичних і щедрих на рибу волзьких плато, що хай і видмухуються наскрізь крижаними вітрами.
Мене давно манили лісисті острови, за якими ховалися широкі та вузькі протоки. І ось я вже тут. Сліпуче біла протока безлюдна і чиста, без єдиної лунки. Це якраз для мене…
Пробуривши пару лунок у сухого дуба, вмороженого в лід, опускаю білу крапельку з півкільцем мотиля. Щойно блешня почала опускатися на дно, кивок раптом завмер і вигнувся вгору… Тук! – Віддалося в руці. У півводи почала брати дрібна та середня сорожка-плотва. Потім клювання пішли вже біля дна, а потім припинилися зовсім. Щось сталося там, під льодом… Але тепер у мене вже досить багато спритних і сильних живців, що блищали темним сріблом. Час виставляти жерлиці.
Тільки я почав опускати живця на трійнику в лунку, як пішов сильний поштовх, і рука сама підсмикнулася догори, підкоряючись інстинкту щукаря-добувача. Є!.. На волосіні пружно й владно осідала велика рибина. Вона була така завзята, що довелося відпускати волосінь під її лютим натиском. Незабаром на льоду забилася щука, жовтобрюха і яскравоока, з червоними, як у сороги, плавцями.
День пройшов у лові плотви-сорожки, нерідко – з рукавицю розміром. Траплялися й мірні окуні. Але парадним виходом були щучі підйоми. На білій чистій протоці раптом спалахував прапорець жерлиці і тріпотів на вітрі. Цей простий вскид шматочка червоної тканини був незрозуміло чарівним. Він ніби зв'язував тебе якимись нитками із Всесвітом, що лежить під льодом. Там йшло своє життя, і чорні тіні миготіли серед позеленілих коряжин, наче серед щупалець восьминога.
Копився рак, перекушуючи клешнями трупик снулої рибки. Блиснув бочок червоноокої сорожки, але тут відкрилася жадібна паща і зімкнулась, піднімаючи догори низку бульбашок… Приснула зграйка смугастих окуньків, полюючи загоном, і зачавкала жадібно на мілководді ніжними мальками-верхівками…
Там, під кригою, існував інший світ. І ти до нього був причетний саме через пружний і азартний скид пружинки з прапорцем… На волосіні билися матері щуки, а потім згиналися і розгиналися на сухому снігу в лютій м'язовій силі, цурячись крихітною крихтою…
Я якось і не помітив, що сонце зупинилося над горизонтом, налилося червоним і опало за різко окреслене дрібнолісся. Зарозвівіло вечірнє небо, переходячи з прозорого в ніжну зелень-синяву, де вже почали проступати бліді зірки. На сніг лягли довгі тіні, запахло морозом і холодною липовою корою-ликом. Час до ночівлі.
На льоду мені ночувати не вперше, до того ж поряд ліс, а отже – будуть дрова та тепла земля, якщо докопатись до неї у щільному снігу. Спати серед снігових стін і на ялиновому лапнику біля багаття – це не на льоду, де знизу віє могильним холодом, а багаття провалюється в ополонку, виїдену вогнем.
Ледве я влаштувався затишно на оберемку сучків і лапника, ніжлячись у теплі вогнища, дістав заповітну фляжку, щоб погрітися з устатку, як раптом… Через острів у сутінках перевалила темна постать з поклажею на санях… Чи не на розв'язках сільських, які зазвичай моя… жерлиць, але відвернув убік і зупинився неподалік.
Незабаром на льоду вже стояла величезна, мало не армійська, намет, а над ним спорудилася довга труба. З труби заклубився запашний димок, що йде слабким вітром до мене. Намет висвітлився зсередини примарним вогнем, від якого на синьому льоду стало по-домашньому затишно. Все було зроблено так злагоджено і швидко, що я не повірив своїм очам: чи не здалося?.. Але ж я й до фляжки ще не доторкнувся…
Через якийсь час від намету відокремилася темна постать і попрямувала до мого вогнища.
– Ну, привіт, чи що, хлопче!.. – якось по-в'ятському звернувся до мене незнайомець. Був він бородатий і, як мені здалося, з безумством у блискучих очах.
– Здрастуйте, – обережно відповів я.
– Чи тут соплі морозити зібрався? Давай, не дури, па-а-дем до мене, а то нудно одному серед темряви. Здичав я тут… Ляксей мене звуть, Ляксей Мітрич, Ляшак…
– А чому, Лешка?
– А я знаю?.. Звати і все…
У наметі лешака познайомилися ближче і розполовинили фляжку, добре про запас і скляна в рюкзаку ще завалялася.
– А чого ви тут зупинилися, Олексію Дмитровичу? Можна було й на острові намет розбити. Тепліше на землі та стійкіше. Тут і грубка може провалитися, – зауважую.
– То я ж не боки гріти збираюся, Саню, а рибалити. Це що? – Дід відсмикнув шматок щільного брезенту, і під ним відкрилися дві лунки в льоду.
– А кого ловити будете?
– Зараз побачиш.
Олексій Дмитрович дістав грубий вудильник для блиску з великою відкритою котушкою та товстеним металевим кивком-сторожком, підмотаним просто синьою ізолентою.
– Ти, хлопче, сам того не знаючи, розташувався на рибному місці. Борозна тут, корито. Можливо, струмок був до затоплення. Сам-то піймав чогось за день?..
– Щуки взяв достатньо, і велика є.
– Ось і воно. А я тут продумаю ще з першолідка, тютю.
– Чому, тютю?
– То тобі це пустощі, а для мене робота. Жити треба. Як завод накрився наш, так і мешкаю тут. За віком нікуди не беруть. За островами, на Заячій, і молоді знаходяться, токарі та фрезерувальники, ети… Замість того, щоб у дружини під теплим боком грітися, тут коки студять, простатит, туди його в коромисло!.. Ну гаразд про це. Давай ще за знайомство…
Закусивши, Олексій Дмитрович, насадив на велику свинцеву блешню мочку черв'яків і опустив у лунку. На вузьку і теж важку блешню-саморобку підсадив половинку йоржа з хвостиком. І теж відправив у лунку. Подивився на годинник і підморгнув мені:
– Дивись…
Висунувши язик, Олексій Дмитрович мачав удильником вниз, крутив по колу, підсмикував, і знову обсаджував вниз обманку, мабуть, створюючи їй важку, каламутну на дні, стукіт і метушню неповоротку. Раптом він коротко підсмикнув вудильник догори і почав когось виважувати. У чорній лунці захлюпало, здалася масивна чорна голова з одним вусом під нижньою губою. Минь!.. І не маленький.
— А ти мямлив, чого тут робити, чого тут робити вночі? – розчервонівся дід
– На, тримай, – він сунув мені вудильник. – А я піду жерлиці ставити. Саме час, минь струму вийшов, до півночі чекаємо, а потім і на бічну можна. Перед світанком повторимо. І тоді інколи бере. А з ранку, з самого ранку, судака чекатимемо, а потім щуку. Чого тут робити, чого тут робити, – почулося наче буркотливе вже з-за намету.
Але ми так і не спали до ранку. Дражнили обманками похмурого миня, виважували крижаних рибин, обрізаючи повідці і знову прив'язуючи, щоб не копошитися в міцних ковтках. Виходили в чорну стинь до жерлиць, де, освітлені ліхтариком, тремтіли прапорці, і знову знімали минь. Поверталися в затишне та смачне тепло намети, де тріпотіли на полотняних стінах відблиски від грубки-буржуйки, і обпливала свічка. Різали часточками цибулю, м'ясисте в прожилках копчене сало, і пили горілку у відчутті теплого братства і чарівної ночі.
Сліпуче яскраве і високе зоряне небо розкинулося нероздільно над маленьким острівцем-наметом, що світився, де грілися дві людські душі, які розуміють один одного. І вже відкрилося мерехтливе Паралельє в світлі повного Місяця, що вийшло з-за лаштунків чорних ялинників і сосняків на корінному березі.
З індевелим і рум'яним світанком чари зникли, але настав день у яскравих сполохах сонця, свіжих вітрах і скидах червоних прапорців.
Завмирало серце і стукало у скронях, а на волосіні люто билися важкі щуки, провертаючи багор у застиглій долоні. І був ще один день щучого полювання, один із багатьох, але лишився в пам'яті назавжди разом із лихою вночі…
Source: www.ohotniki.ru