Ця стаття розглядає історичне використання кулемета Калашникова (ПКМ) у порівнянні з застосуванням середніх або загального призначення кулеметів в інших країнах. Ми почнемо з того, як теорія та доктрина застосування кулеметів сформували сучасну піхотну війну, переосмисливши взаємозв’язок між вогневою міццю, маневром та виживаністю на полі бою. Хоча автоматична зброя з’явилася в XIX столітті, її повне тактичне значення стало очевидним під час російсько-японської війни 1904-1905 років. Цей конфлікт показав, що відносно невелика кількість кулеметів могла непропорційно впливати на піхотні бої. Проте, армії не одразу втілили ці уроки в ефективну доктрину. Протягом наступного століття застосування кулеметів еволюціонувало від централізованої зброї, що обслуговувалася екіпажем і підтримувала великі формування, до системи, що поєднувала кулемети загального призначення, автоматичні гвинтівки відділень та автоматичні карабіни.
Російсько-японська війна
Російсько-японська війна стала одним із перших великих конфліктів, де дві промислово розвинені держави широко застосовували кулемети одна проти одної. Російські війська переважно використовували кулемет Максима, тоді як японці все більше застосовували кулемет Гочкіса. Обидві армії спочатку мали відносно обмежену кількість кулеметів, але їхня ефективність на полі бою спонукала їх збільшити запаси під час конфлікту.
Бої навколо Ляояна, Порт-Артура та Мукдена виявили оборонний потенціал кулеметів. Автоматичний вогонь міг завдавати значних втрат атакуючій піхоті, особливо в поєднанні з підготовленими позиціями, польовими укріпленнями та артилерійською підтримкою. Війна підкреслила важливість укриття та продемонструвала зростаючу вразливість піхотних формувань, що рухалися відкритою місцевістю.
Проте, значення конфлікту виходило за межі летальності зброї. Він виявив фундаментальну доктринальну проблему: наявність кулеметів не означала розуміння, як інтегрувати їх у загальновійськові дії.
Російські командири спочатку боролися з організаційними та тактичними наслідками своєї зброї. Важкі кулемети Максима на колісних лафетах було важко пересувати по нерівній місцевості, і їхнє використання іноді нагадувало артилерійську підтримку, а не мобільну підтримку піхоти. Генерал Олексій Куропаткін пізніше критикував вагу та обмежену пристосованість російських кулеметів, стверджуючи, що їхнє застосування має підтримувати піхотні формування, а не обмежувати їх до ролей, подібних до артилерійських.
Японці також розширювали свої кулеметні можливості протягом війни. Їхній досвід показав, що кулемети не були виключно оборонною зброєю; інтегровані з іншими елементами поля бою, вони могли підтримувати наступальні операції.
Загальний висновок був очевидним: кулеметам потрібна належна організація, навчені екіпажі, мобільність, логістична підтримка та інтеграція з піхотою та артилерією. Однак багато іноземних військових спостерігачів тлумачили результати війни переважно через призму національних показників та лідерства, а не визнавали ширші наслідки систем озброєння та їхньої вогневої потужності. Як наслідок, кілька армій вступили в Першу світову війну, не повністю врахувавши уроки, виявлені в цьому конфлікті.
Розвиток кулеметної доктрини
Під час Першої світової війни кулеметна доктрина швидко розвивалася під тиском окопної війни. Важкі кулемети стали основними компонентами оборонних систем, тоді як легша автоматична зброя все частіше супроводжувала піхотні формування. Поле бою продемонструвало, що безперервний вогонь міг обмежувати рух, захищати оборонні позиції та завдавати суттєвих втрат атакуючим.
Міжвоєнний військовий розвиток згодом наголошував на взаємозв’язку між автоматичною зброєю та маневром. Армії все більше включали їх до піхотних організацій та координували їхнє застосування з артилерією, зв’язком та іншими допоміжними можливостями.
Друга світова війна прискорила цей перехід, оскільки кулемети загального призначення поєднували риси більш ранньої важкої та легкої зброї, пропонуючи більшу гнучкість у різних ролях. Тим часом штурмові гвинтівки та автоматичні гвинтівки відділень розширили доступність автоматичного вогню на нижчих тактичних рівнях. Однак їхнє використання відрізнялося від країни до країни. Більшість країн використовували триногу, інші – ні. Для радянських військ це було пов’язано з їхньою доктриною переважно механізованих формувань. Тому ПКМ майже виключно використовувався на двоногій сошці, що збільшує розсіювання проти площинних цілей, а не проти точкових, для яких він зазвичай використовується на відстані 600-800 метрів. Використання триноги зменшило б розсіювання, дозволило б потрапити більшій кількості куль у ціль та забезпечило б стабільнішу платформу, що допомагає на довших дистанціях, до 1100-1500 метрів. Реалістично, ви навряд чи зустрінете ПКМ, який використовується таким чином, і це добре, залежно від того, на чиєму ви боці. Якщо ви на стороні, що зазнає обстрілу, це чудово, тому що вам не доведеться так сильно турбуватися, оскільки ваш MAG58 або M240 матимуть перевагу над ПКМ у його типовому застосуванні. Додатково: ПК/ПКМ були прийняті з триногою, хоча це була просто вимога для прийняття GPMG.
Де сьогодні стоїть кулеметна доктрина
Сучасні армії, як правило, застосовують багатошаровий підхід до піхотної вогневої потужності. Автоматичні гвинтівки відділень забезпечують локальну можливість ведення автоматичного вогню, тоді як кулемети загального призначення підтримують більші піхотні підрозділи та можуть використовуватися як пішими, так і на техніці.
Сучасна війна також ускладнила традиційні припущення, оскільки дрони, тепловізійні прилади, високоточна зброя, радіоелектронна боротьба та засоби протиартилерійської боротьби все більше викривають помітні або статичні позиції. Тому екіпажі кулеметів повинні діяти в межах ширшої системи, що наголошує на приховуванні, розсіюванні, мобільності, зв’язку та координації з іншими підрозділами, мінімізуючи при цьому виявлення.
Вічне доктринальне питання полягає не в тому, чи залишаються кулемети актуальними. Вони явно залишаються. Питання в тому, як армії можуть зберегти переваги безперервного автоматичного вогню, адаптуючись до все більш прозорих і технологічно суперечливих полів бою.
Підхід Росії: Автоматичні гвинтівки відділень та кулемети загального призначення
Розвиток російської та радянської піхоти є корисним прикладом взаємозв’язку між дизайном зброї та доктриною, оскільки вони більше покладаються на механізовані піхотні формування. Під час Другої світової війни кулемети встановлювалися на колісні візки та обмежувалися точковими цілями, зменшуючи їхній потенціал для збільшення дальності, а магазинна система живлення DP-27 мала обмежену здатність придушувального вогню.
Після Другої світової війни радянські війська прийняли на озброєння різноманітну зброю: АК, СКС та РПД. Однак пізніше вони перейшли до сімейного підходу до піхотного озброєння, поєднуючи гвинтівки Калашнікова з РПК, а пізніше – легким кулеметом РПК-74, або, точніше, автоматичною гвинтівкою. Коли РПК був прийнятий на озброєння, він почав витісняти РПД, зменшуючи здатність до придушувального вогню на користь уніфікації. РПК мав значну спільність дизайну з гвинтівкою АК, спрощуючи виробництво, навчання та обслуговування.
РПК виконує роль автоматичної гвинтівки відділення, а ПКМ – роль середнього/загального призначення кулемета, забезпечуючи спеціалізовану кулеметну потужність, що перевищує можливості автоматичної гвинтівки відділення, похідної від гвинтівки. Але ПКМ часто виконував роль РПК, особливо після 2008 року і ще більше сьогодні. Навіть за радянських часів кулемет ПКМ GPMG не використовувався в ролі середнього кулемета, призначеного для зенітного розрахунку або взводу для встановлення на триногу для підтримки маневрених підрозділів відповідно до їхньої доктрини; він завжди знаходився лише на двоногій сошці, і належна кулеметна доктрина не тренувалася та не застосовувалася так, як це робили інші країни зі своїми кулеметами. Хорошими прикладами зрілої кулеметної доктрини є Великобританія, Австралія, Нова Зеландія та США.
Організація піхоти СРСР та Росії відмовилася від типової кулеметної доктрини та модифікувала її відповідно до своїх потреб, переважно в ролі автоматичної гвинтівки відділення. Натомість вони використовують ПКМ GPMG як автоматичну гвинтівку відділення з двоноги, переважно для точкових цілей на відстані 600-800 метрів. Вони дуже рідко використовують триногу Степанова та високо навчені кулеметні розрахунки, натомість видають ПКМ як індивідуальну зброю, а не як зброю, що обслуговується екіпажем, і використовують її в ролі автоматичної гвинтівки відділення. Близько 2008 року ПКМ поступово витіснив РПК як автоматичну гвинтівку відділення в російському штаті взводу, що призвело до компромісу з боєприпасами для підтримки операцій.
Нещодавній бойовий досвід Росії ще більше закріпив використання ПКМ переважно як автоматичної гвинтівки відділення, залишаючи значну частину кулеметного потенціалу невикористаним. Хоча війна включала деякі випробування 5,45-мм РПЛ-20, це навряд чи суттєво змінить їхню кулеметну доктрину. Але це дає їм більше боєприпасів, а калібр 5,45 мм є непоганим для типових боїв на відстані до 300 метрів.
Щодо ПКМ, то єдиною перевагою, яку він демонструє на полі бою, є перевага над стандартною зброєю на базі 5,56 мм, а не над кулеметами чи снайперськими гвинтівками. Вони не використовують його в такій мірі для збільшення дальності, на відміну від доктрини кулеметів країн НАТО, які використовують зброю на тринозі для збільшення дальності для підтримки маневрених елементів наступу або оборонних позицій. Тож використання ПКМ у ролі автоматичної гвинтівки відділення вражає, хоча компромісом є боєприпаси: скільки ви можете взяти в бій порівняно, наприклад, з M249? Кулеметник M249 візьме щонайменше 1200 патронів для підтримки операцій до моменту, коли йому знадобиться поповнення. ПКМ може взяти 400-600 патронів.
Висновок
Історія кулеметної доктрини демонструє, що лише технологічні інновації не визначають військової ефективності. Російсько-японська війна виявила здатність кулеметів змінювати піхотний бій, але розробка ефективної доктрини пізніше вимагала змін в організації, навчанні, логістиці та загальновійськовому мисленні.
Пізніший досвід Росії показав інший підхід, де ПКМ використовується виключно як автоматична гвинтівка відділення для точкових цілей на відстані 600-800 метрів. Однак я бачив, як Сербія та В’єтнам використовували триноги Степанова. Тоді як деякі країни НАТО використовують триноги для збільшення дальності та ураження цілей на відстані 1100-1800 метрів.
Зрештою, кулеметна доктрина залишається складовою піхотної війни, що розвивається. Основне завдання полягає в інтеграції безперервної вогневої потужності з мобільністю, виживаністю та скоординованими діями в умовах, де технологічні досягнення постійно змінюють умови, в яких ведеться піхотний бій.
Подробиці можна знайти на сайті: www.thefirearmblog.com