Прийнято у нас у сім'ї, щоб на столі новорічним завжди була заливна риба. Не з куплених на ринку багаторазово заморожених і розморожених болванок, що мало вже нагадують рибу, а з спійманої особисто свіжої і соковитої щуки.
Добре, якщо до неї, білобрюхою, буде для навару з десятка півтора йоржів сопливих, окунишок стільки ж, можна й більше. Вершиною, верхньою точкою в кошторисі на вищевказаний продукт був би звичайно судак, але затримання його схоже на лотерею: можна несподівано обрибитися за годину, але є ймовірність і того, що хижа-уловиста срібна обманка, нехай і з підсадкою тюльки, повертатиметься порожня весь день. Ймовірно, лише вузькі професіонали у цій справі не залишаться без ікластого у будь-якій ситуації.
Повертаючись до щуки, хочу помітити, що думка про те, що велика щука суха і несмачна, не завжди вірна. Так, якщо рибину спіймано в невеликому озерці чи ставку, то вже трикілограмова щука може виявитися пенсіонеркою.
На волзьких же кормових роздольях лютоока хижачка завжди в русі, азартно-зла, молода і нагулює жирок до стану благодушного порося. Навіть черево у такої особи, що від'їлася, буває ніжно-рожеве, а плавці яскраво-червоними… Плоть же її – соковита і жирна.
Якось нам випало зловити щуку вагою шістнадцять кілограмів двісті грамів. Ікри в ній, навесні, було три літри, а тонкий зріз щучої тушки ледве помістився цілком на велику сковороду-чавунину. Він, цей ніжно-рожевий зріз, пихкав у олії, потім – у сметані, а потім обливався соком-сльозами на догодливому фаянсі тарілки…
І не було нічого смачнішого для нас у ту мить, особливо під чарочку гарної охолодженої горілки!.. А був то всього лише підсмажений шматок свіжої щуки, спійманої в дзеркалі волзьких просторів…
Часи трохи змінилися: на перевірених волзьких плато вже не скидали прапорці жерлиць щуки-крокодили. Більше траплялася шпана за кілограм, рідко – рибини до п'яти-шести кг… Позначився тут пресинг все зростаючого рибальського «поголів'я», чи жадібність держглави, чи договірників (за нинішнім), що обплутують мережами все і вся в узаконених для них ділянках-тонях?
Ймовірно, і особини з «електровудками» доклали руку, директори підприємств, капітани суден, що зливають підсланеву воду, далася взнаки карма-доля всіх водоймищ волзького каскаду, де на рівнинній річці спорудили турбіни вертикального руху. А, швидше за все, і те, і інше, і третє позначилося на уловах останніх років.
І цього дня ми були налаштовані не амбітно. Поблискувати б окушка-горбача, побачити підйом кивка і висмикнути пару-другу сріблястих щільних сорожін, збігати до прапорця жерлиці, що спалахнув, нехай і від хватки кілограмового «шнурка». І переночувати в землянці, що прогрілася, на волзькому острові під морозним зоряним небом і зарозумілим Місяцем – царицею інферно… І щоб співали вугілля в печі, обпливала свічка, кидаючи полохливі тіні на зроблені з колод стіни, і були б неквапливі розмови рибальського браття за стопою…
Ми йдемо до двох острівців волзької протоки. Живців ми несемо із собою. Соріжки-плетвички, спіймані заздалегідь на міській річці, метушливо плескаються в кані. Іноді, трапляється, не спіймати сріблястої дрібниці на місці. Або йоржі лупоокі долають, або окуньки б'ють пустотливо по блешні з червоним мотилем. Сорога частіше гуляє в протоках із сильнішим перебігом, ближче до Волги.
Син Дімка вимагав цього разу самостійного лову, без посередників у встановленні жерлиць, підсіканні та виведенні рибини, якщо буде хватка. Радіючи потай його азартному «Я», питаю, начебто, буркаючи:
– Пам'ятаєш, торопига, як живця чіпляти? Прапорець заводь, щоб зірвати могла, але без самострілів… Якщо візьме, багри під лункою, дуром не волоки…
– Та пам'ятаю я все! – перебиває Дімка, алея квапливою зарозумілістю. – На озері ж тебе обловив!.. Іди-йди…
– Іди… Вовки з'їдять тебе одного тут! – підморгую товаришу.
– Чули ми вже ці казки!
– Ось тобі й казки, а навесні лише кісточки знайшли на льоду…
Димка ніби не чує і, кваплячись, порається ще невміло біля жерлиці, а ми йдемо далі, залишивши сина до вечора на цій уловистій першій ділянці, дном якої йшла чи то борозна, чи русло затопленого струмка тяглося.
Ми з Павлом ставимо жерлиці на новому місці, майже біля самого острова. Глибини тут на широкому плато майже однакові – не більше як два з половиною метри. Але щуки в першій половині зими виходили тут і на найсмішнішу мілину, що в останні роки стало правилом. Закриваючи сезон відкритої води, ми виловлювали на спінінг великих щук на трав'янистих косах, ледь прикритих водою.
На ділянках із рівними глибинами я завжди намагаюся відшукати «стежку» хижачки. Найчастіше жувати щука йде вздовж островів якимись своїми мітками. Щоб перетнути їй шлях, жерлиці виставляю поперек протоки розгонистими зигзагами. Знайшовши по перших хватках щучу дорогу, маю снасті вздовж неї.
Починаю виставляти жерлиці метрів за двісті від острова та тягну їх до протилежного довгого острова. Пашка вже сидить біля лунки і часом підсмикує догори вудильник. Видно, що на гачку тріпається дрібний окунек-горбунок. І так – щоразу… Їх, окуньків, тут, мабуть, темрява. Треба буде насадити кілька штук на жерлиці. У таких місцях щука іноді віддає перевагу рибці, якій переважно більше окрест. А Пашка тягне, тим часом, чергового окушка з долоню…
– Слабіну не давай, піде! – Провокую товариша.
Той щось бурчить і захоплено тягає дріб'язок. Все тепер його з цього місця не зігнати. Він любитель посидіти біля лунки, аби щось ловилося, хоч і дрібниця.
Я ж довго так не можу всидіти: потім хочеться чогось шукати, бурити, міняти приманки, блиснути, дражнити на блешню, поглядаючи час від часу на жерлиці. Озирнувся й зараз, хоч і половини снастей не виставив. Позаду червонів прапорець третьої від острова жерлиці.
Снігу трохи і снасті поряд, тому не біжу. Під льодом лише два метри з лишком, як би не злякалася, зубаста, квапливих важких кроків… Здалеку видно, що котушка жерлиці повільно обертається, час від часу зупиняючись, і знову неквапливо розкручуючись. Але тільки-но я зробив кілька кроків, як раптом вона закрутилася тепер уже стрімко і безупинно. Почула… Тепер треба швидко… Підбігши до снасті, бачу, що котушка вже порожня, і волосінь елозить об край лунки. Настав час!.. Несильно підсікаю і витягую без багра щучку за кілограм.
– З почином! – махає товариш. – На новий рік є жара!
– Дрібниця боляче, кістлява! Зараз назад відпущу, – дурію.
– Я тобі відпущу! – не розуміє гумору товариш, який тільки-но зайнявся рибалкою, і біжить до мене. А тут скидається прапорець ще однієї жерлиці… Поруч зовсім, по тій же майже лінії, що й уловиста жерлиця, що дала першу щуку. От і стежка щуча! Та й час щучого волзького виходу збігся – рівно одинадцятій ранку…
– Паша! – кричу. – Вимай заливне! Он, крутить уже! Бігом!
Хочу дати шанс товаришу самому обрибитися, потримати на волосіні завзятий тягар вогненноокої щуки водосховища… Прописати, чи, Пашку, кажучи солдатським дідівським жаргоном, чи приписати-долучити до нашого святого і не таємного братства, на відміну від потайного цеху масонів…
– Та я ж не вмію! – лякається той.
– Усі колись не вміли. Давай-давай! – я великодушний до самолюбування собою. До того ж і щука, звичайно ж, дрібниця. Більше тут не повинно бути. Чого ж руки даремно морозити?.. (Мені тепер соромно…)
Тим часом жерлиця раптом захиталася. І на ній не залишилося ні витка волосіні.
– Паша! – Кричу, вже не жартома. – Бігом, упустиш!..
А товариш і так весь виструнчився, мов хорт на гону. Вуха його шапки майоріли на вітрі, справді, як у молодого квапливого собаки. Він підбіг до жерлиці і, якось дико скривившись, смикнув за волосінь. Тут же охнувши, він почав шалено витягати з лунки щось неподатливе і вперто, що чинило опір. “Палець, мабуть, порізав об волосінь”, – зазначив я про себе машинально і підбіг до Пашки.
А біля лунки відбувалося щось неабияке: товариш, налившись малиновим шаленством, присідав до льоду і знову піднімався, падав на коліно, опускав руку під лід за стрімкою ліскою… Я навіть не встигав чогось порадити товаришу, що розійшовся не на жарт. Та він і не слухав мене.
Але коли він спробував витягти рибину рукою під льодом, довелося його відштовхнути і підбагрювати щуку самому. Незабаром на льоду забилася матеря щучища з червоними плавцями та білим черевом, у контраст темно-золотої спини. Вона важко поверталася на снігу і зло стежила за приятелем, що танцював біля лунки, пронизливо-жовтими очима.
Коли Пашка трохи заспокоївся, я поблажливо зауважив:
– Банально, але новачками справді щастить. Рибка не найдрібніша.
– Не найдрібніша?.. Крупняк!.. – образився не на жарт товариш. – Гаразд, не заздри, все одно разом їстимемо…
Тепер великодушний був уже Пашка…
Завечоріло. Впали перші пластівці важкого снігу. Прийшов вітер і зашурхотів легкою позою вздовж проток. Крізь синій серпанок проглянули теплі вогники далеких сіл, звідки почувся гавкіт собак і пахло димком-житлом. Час і нам на нічліг.
Підійшовши до Дімкиної сидки, я побачив уміло натягнутий навіс з поліетилену, темну постать під ним і посміхаючись рум'яну пику під хвацько зсунутою шапкою.
– Ну, що, тату, бачиш? – Димка повів рукою і вказав на рядок щільненьких щучок, трохи присипаних снігом. – А ти казав…
– Говорив-говорив… Молодець! Якраз до новорічного столу!
І син розплився у добрій своїй посмішці.
Попереду на нас чекали теплий ночівля в землянці, що світить над дрібноліссям островів, ще один день лову, і багато іскристих снігових днів із запахами мандаринів, теплої хвої і… щучого заливного на зламі Старого та Нового року…
З Новим роком, колеги! Ні хвоста, ні луски!
Source: www.ohotniki.ru