Я народився наприкінці 1970-х років, і оскільки майже всі чоловіки в нашій тоді дуже великій сім'ї були мисливцями, мимоволі й сам почав долучатися до цього заняття з дитинства. Але порівняти суто організаційні питання – як було і як стало – я, звісно, не можу. Через вік вони мене тоді мало цікавили.
Знаю, що були колективи, де треба було робити відпрацювання. У суспільствах вона і зараз є, хоча більшість віддає перевагу їй грошовому внеску, а тоді, на мою думку, це якщо й практикувалося, то як виняток. Колективи отримували «папери» на лося чи кабана. Виділявся єгер для організації, відповідальний за обхід чи угіддя, куди було виписано папір. Тлумачний робив половину роботи, але все одно треба було самим робити обходи, обрізати сліди, кумекати щодо лінії стрільців та загонщиків… Але й зараз є компанії ентузіастів, які беруть ліцензію у загальнодоступні угіддя та добувають звіра цілком самотужки. Ось чого тоді в широкому доступі не було – це сьогоднішніх комерційних полювань. Таких, коли заплатив, приїхав, тебе організували, на місце поставили, звіра вигнали і по пакетах розклали. Хоча полювання вважалося галуззю господарства, а зараз начебто і не вважається.
Крім колективів, були ще компанії, якими їздили «для душі». Там люди могли бути з різних мисливств та колективів. Просто друзі та добрі знайомі. Хтось когось на подяку міг один раз запросити, а потім ця подяка переростала в дружбу на довгі роки. Все, як зараз. Щодо людських відносин. Ось технічний бік, звичайно, небо та земля. Щоправда, це вже наприкінці 1990-х і на початку 2000-х стався різкий якісний стрибок оснащення. Рації, телефони, навігатори. Екіпірування теж – не порівняти! Наприкінці 1980-х я, підліток, все своє дитинство рибалив і їздив з дідами та дядьками на полювання у чорних болотяних чоботях, які дід купив усіх розмірів ще до мого народження, а зараз болотники певехашні – на два сезони максимум. Жарт, звісно, але ті болотники реально були невбивані.
Якщо ж говорити серйозно, то основні зміни, як на мене, як і в іншому житті, у швидкості та доступності. Раніше кудись у Карманово на Вазузу їхали більше 4 годин, без урахування того, що зупинялися дорогою обідати. Зараз я можу зганяти туди на «утренку». Але через повільнішу у всьому логістику багато поїздок проходили в наметовому режимі, і до холодів це було настільки в порядку речей, що сприймалося як зрозуміле. Вміли обходитися мінімумом спорядження: намет (НДР – легкий на ті часи, всього на піврюкзака), спальники, казанок, чайник та сокира. Іноді ще тент. Здається, і все.
Платний контент! Ви бачите лише частину статті, повний доступ до даної сторінки можливий лише за підпискою або при покупці журналу “Російський мисливський журнал №2, 2026. Полювання в СРСР” Купити номер за 300 руб. Придбати за 250 руб. за передплатою*