У другій половині серпня я вирушила на зліт мисливців, який проходив у Смольківському мисливському господарстві, на базі у хуторі Вільниця, з головною метою – втілити в життя мрію про полювання на самця козулі в гін. Цієї поїздки я чекала рік і багато разів у фарбах уявляла, як же пройде це цікаве і нове для мене полювання.
У перший же день, після урочистого відкриття, наша компанія з двох мисливців та єгеря Романа Анатолійовича Пічугіна вирушила на угіддя. Виїхали ми вдень, щоб полювати ще й на бабаків. У цей час звірята вже не тільки набрали жирку, а й стали обережніше ставитися до людей, що додало інтересу до полювання. Вибраний сурок сидів на рівнині 177 м – комфортна для мене дистанція. Тут я не мав хвилювання. Тихенько розташувалася для пострілу, поки бабак відволікся на перекличку з побратимом, і точним пострілом здобула степового гризуна, який пізніше став частиною найсмачнішого плова.
Далі наш маршрут пролягав через поля до заплавних луговин. На емоціях від вдалого початку я вже уявляла, що сьогодні ж я і здобуду заповітного козлика. За розповідями про полювання здалося, що єгер прямо з уазиком телепортував нас на першу з мальовничих карток з неймовірно яскравою зеленою травою, оточеною високими деревами. Навіть повітря тут було інше – свіже, вологе, з нотками вечірньої прохолоди. Під враженням від такого пейзажу ми вийшли з машини і пішли краєм луки до сусідньої карти. На шляху нам зустрілося гніздо земляних ос, з яким напередодні розправився борсук. А звідкись з-за дерев луною долинув крик козулі. Мені здалося це чудовим знаком, і ентузіазму додалося. Однак ні на сусідній карті, ні на наступній козулі помічено не було, а на манок ніхто не обізвався.
Тільки на зворотному шляху, коли ми вийшли на перший луг, уже в сутінках, недалеко від нашої машини стояв козел і щипав траву. Відстань до потенційного трофея складала 450 м, але підібратися ближче самець саме нам не дав. Варто нам трохи зменшити дистанцію, як він стрілою зірвався з місця. Відбігши подалі, він змінив жвавий галоп на граційні стрибки і втік у деревах. Нам тільки й залишалося, що проводжати його поглядом. Вже смеркало, і ми вирішили повертатися на базу. Нехай перший виїзд і не увінчався успіхом, але наявність звіра в угіддях тішила. На зворотному шляху нам зустрівся лось. Він не тікав від машини, ніби відчуваючи, що зараз він у безпеці, і покрасувався своїми величезними рогами.
Платний контент! Ви бачите тільки частину статті, повний доступ до даної сторінки можливий лише за підпискою або при покупці журналу “Російський мисливський журнал №3, 2026. Мисливський світ по-жіночому” Купити номер за 300 руб. Придбати за 250 руб. за передплатою*