Українська війна: виховання дітей та доречність лайки – відверто з експертом

Експерт із системного мислення Петро Чорноморець ділиться знаннями про те, як управляти напругою, і що варто робити, аби існувати навіть під час війни.

Четвертий рік широкомасштабної війни в Україні став іспитом для кожного, проте найбільше для батьків. Вони мають оберігати дітей не тільки фізично, а й емоційно, відшукуючи відповіді на найважчі питання. Як розмовляти з дітьми про війну? Чому важливо не приховувати істину і як зберегти психологічну стабільність в умовах постійного тиску?

ТСН.ua поспілкувався з Петром Чорноморцем, кандидатом біологічних наук, співзасновником «Змінотворців» та фахівцем з психічного здоров’я, освіти та системного мислення. У щирій розмові він розказав, як виховувати нове покоління, чому певні речі варто просто пережити та де знаходити енергію для результативної праці.

Діти і правда про війну

— Війна в Україні тягнеться вже четвертий рік. Як ростити дітей у таких реаліях, що їм слід говорити, як роз’яснювати те, що діється на тлі обстрілів, трагедій та смертей?

— Я вважаю, що люди в будь-якому віці максимально повинні знати саме істину про те, як усе відбувається. Потрібно, щоб діти так чи інакше усвідомили, що і як діється — що таке смерть, що таке супротивник, що означає оборона і чому вона важлива.

Інша річ — складність цієї істини, глибина осягнення, які потреби та які емоції ця істина може зачепити в особі, і чи готова вона в цей момент це опрацювати.

Чи стануть наші діти жорстокими через війну

— Деякі з науковців переживають про майбутнє нинішніх дітей, говорять, що через війну вони можуть стати занадто злими, нечутливими і навіть жорстокими. Чи варто нам цього остерігатися і чи потрібно з дітьми говорити на цю тему?

— Люди стають злими або добрими за дуже непростим механізмом. Найперше, що слід відрізнити одразу, — це те, як в особи працюють моральні потреби. Якщо з моральними потребами все кепсько, то тоді тут питання не у війні, а питання в тому, що так генетично або з народження з якоїсь причини склалося у конкретної людини, що у неї моральні потреби не функціонують так, як мали б працювати або так, як функціонують у більшості.

І з цією людиною, найімовірніше, ніколи не вийде взаємодіяти по-людськи. З нею завжди слід бути пильним, завжди бути сильним. Мова про антисоціальний розлад особистості, або в інших словах психопатію, нарцисизм і загалом темну тетраду. Це не питання виховання, ця особа завжди буде небезпечною для інших людей, для будь-якої групи і для соціуму, в якому перебуває.

Інша справа — це всі інші люди та їх моральні потреби. Це, за різними підрахунками, 97-99% людей. Ці люди можуть ставати злими через особистий травматичний досвід, на який нашаровуються, можливо, ще якісь додаткові розповіді.

Тобто виходить, якщо особа росте у сприятливій сім’ї, якщо її цінують і люблять, якщо їй пропонують у конфліктних ситуаціях якісь адекватні рішення, то злою вона не стане.

В принципі, за замовчуванням, майже кожна особа прагне, щоб все було «добре». Навіть якщо ми візьмемо людей у в’язниці, то з’ясується, що переважна більшість із них прагнуть саме «добре», але вони або не знають як зробити нормально і роблять казна-що, або мають моральну дилему, яку вирішують у аморальний спосіб і потім страждають, або у них є травматичний досвід, через який в певних ситуаціях у них просто зриває дах і тоді вони діють неадекватно.

З цієї точки зору війна в тому вигляді, як вона є для більшості українців, не буде фактором для того, щоб українці ставали злими і поганими. Це або якісь вроджені є передумови, або особа пережила щось справді дуже і дуже серйозне.

Якщо ми говоримо про людей, які вийшли з окупації чи полону, то там ці труднощі можливі, але це не про те, що люди погані, а про те, що у них більше травматичного досвіду і це означає, що в якихось соціальних ситуаціях вони можуть починати діяти умовно неадекватно.

Про моральні дилеми та виховання

— А чи варто дітей зараз вчити не бути лихими, нечутливими, жорстокими?

— Я вважаю, що вчити дітей не має сенсу. Це дещо складніша штука. Базова логіка взаємодії насправді з моральними потребами: коли трапляється ситуація моральної дилеми, людина опиняється у гострому болю. Вона на розтяжці, де їй і так, і так кепсько. Якщо ти робиш щось одне, то тобі зле від цього, тому що ти йдеш проти своїх моральних потреб — робиш боляче іншій людині, обманюєш, хитруєш тощо. А якщо ти робиш якось інакше, то тоді виходить, що ти не отримуєш того, що ти хотів.

Коли ми говоримо про навчання, то зазвичай це про що? Це про те, що нам байдуже до того, у якій дилемі дитина опинилася, ми просто нав’язуємо їй своє розуміння того, що погано, а що добре.

Адекватний підхід виглядає так: ми питаємо у дитини: а чому? що ти хотів досягнути цією дією, чому тобі так важливо було її зробити? І бачимо, що там, зазвичай, є якісь інші потреби.

Тобто дитина хотіла захиститися, хотіла отримати щось, чого їй не вистачає, бо їй було важливо виглядати класною чи крутою. У неї були якісь важливі потреби, які спровокували її діяти певним чином. І поки вона не знайде гарне рішення для того, щоб задовольнити ці потреби, вона так чи інакше буде регулярно опинятися у цій моральній пастці та знову і знову діяти аморально і відповідно її знову і знову за якісь моменти будуть карати чи засуджувати.

Дитині потрібне не навчання, а систематичний і дуже ретельний аналіз того, в чому суть кожної конкретної моральної дилеми з пошуком кращих рішень, кращих виходів із цих моральних дилем.

Краще рішення не може звучати так: «ось так потрібно робити», а «ось так а-та-та робити не треба», або ще гірше «мені байдуже чого ти хотів». Ні. Хороше рішення — це рішення, яке дозволяє вийти із дилеми і задовольнити обидві потреби, які у цій дилемі виглядали як взаємно-альтернативні.

За великим рахунком у нас зараз більшість дорослих так не вміють робити. Тому тут навіть питання не про дітей, а про те, щоб дорослі, які взаємодіють з дітьми, передусім вчителі та інші педагоги, а також батьки навчилися хоча б для себе ці моральні дилеми вирішувати, і тоді вони якось зможуть допомогти дітям.

Адаптація підлітків до нової реальності

— Реальність батьків була однією, а реальність, у якій живуть їхні діти, зовсім інша. Як підлітку вжитися у цій сучасній реальності? Чи є це на вашу думку проблемою?

— Немає готових універсальних рішень — життя занадто складне. Це постійна індивідуальна робота з тестування світу і пошуку кращих рішень. Ми в дитинстві займалися цим, можливо, не дуже усвідомлено, і цим займаються зараз діти та підлітки, десь більш усвідомлено, а десь менше. Так в принципі побудоване життя. А готового рішення для того, що зараз робити підліткам, немає. Тестувати світ і шукати правильні рішення.

Мабуть, для того, щоб знаходити кращі рішення, було б класно знаходити достатньо поміркованих і досвідчених дорослих, які можуть запропонувати різні гарні варіанти цих рішень. Власне ми створили «Змінотворців» для того, щоб підлітки отримали контакт з іншими дорослими, з якими вони, можливо, ніколи би не перетиналися, а тут спілкуються і знаходять від них варіанти відповідей на запитання.

Мотивація та боротьба зі стресом

— Як під час війни людині не втратити мотивацію і де її шукати? Що в умовах війни може стати джерелом для результативної діяльності?

— Я вважаю, що більшість ситуацій, коли особа каже, що у неї відсутня мотивація, насправді не про мотивацію. Перший рівень — це стомленість, стрес і хвороби. Це найперше, на що варто звертати увагу. Якщо людині не вистачає мотивації — дивимось: «а чи достатньо я відпочиваю?», і організувати собі більше відпочинку. А що у мене зі стресом? І подивитися, як можна собі допомогти.

От, наприклад, я раптом збагнув, що у мене відчутна частина стресу через те, що я багато за кермом і намагаюсь дістатися на місце якомога швидше. Коли я це зрозумів, то почав їздити повільніше, більше часу витрачати на дорогу, і замість 5 годин, дістаюсь за 6. Так, на дорогу йде більше часу, але я менше виснажуюсь за кермом — маю менше стресу і відповідно краще почуваюся.

Тобто зі стресом нам слід щось робити. Особливо зараз під час війни. У нас часто люди, бідкаючись, кажуть: «А у нас війна і нічого не можна зробити». Ні, розбери свої стреси на конкретні блоки! Після цього виявиться, що пов’язані з війною далеко не всі — може половина, а то й менше. По-друге — навіть ті, що пов’язані з війною, далеко не всі непідконтрольні.

Наприклад, новини можна не читати.

У якихось ситуаціях можна вимикати сигнали повітряної тривоги. Особливо, якщо ти кудись поїхав на природу. Люди там продовжують зберігати ці сигнали — нервують на відпочинку. Навіщо? Ти все одно в лісі, ти все одно з цим нічого не будеш робити. Візьми і вимкни на цей час сигнал «повітряна тривога». Увімкнеш, коли повернешся до міста.

Тобто є купа різних речей, завдяки яким можна зменшити вплив стресу. Як от я зробив під час поїздок за кермом.

По кожній із причин стресу слід працювати окремо. Так, ти не усунеш все, можливо, найболючішу частину стресу не усунеш, але можна усунути менш важливу і раптом тобі від цього стане краще.

Отже, якщо особа думає, що їй не вистачає мотивації, то найперше, що вона має зробити — це відпочинок, друге — проаналізувати все, що її стресує, і те, що можливо, — усунути. Третє — зробити повноцінний медичний чек-ап, тому що у багатьох людей мотивація — це питання здоров’я. Є якесь хронічне запалення, пролікували його — хлоп — з’явилась мотивація і нормальний емоційний стан. Або усвідомили, що останнім часом харчуєтесь чим попало, а почали їсти кращу їжу — хлоп, і вже нормальний стан. Або людина усвідомила, що взагалі не рухається, почала гуляти кожного дня — хлоп, і вже з’явилася мотивація.

Це найперше, з чим потрібно працювати. Якщо немає мотивації, то насамперед відпрацьовуйте втому, стрес і фізичне здоров’я. Це база.

Про стресостійкість, байдужість та «терапію криком»

— Зараз багатьом бракує стресостійкості. Звідки її брати і чи можна цьому навчитися, наприклад, вмикаючи байдужість?

— Байдужість має занадто складний нейробіологічний механізм і його дуже важко роз’яснити, не малюючи схему. Загальна ідея така: у деяких випадках байдужість — це окей, але у більшості випадків — це не найкраще рішення.

Якщо ми говоримо про стресостійкість, то повертаємося до того, що стосується мотивації — фізичне здоров’я і достатній відпочинок — це дуже важлива частина.

У роботі зі стресом, я насамперед звертаю увагу на те, що нам потрібна не стресостійкість, а для початку усунути ті тригери стресу, які можна усунути. Якщо усунути всі тригери стресу, на які ми можемо впливати, то тоді так може статися, що у нас вже буде достатньо ресурсів, щоб боротися з тими тригерами стресу, які ми усунути не можемо.

І ще один потужний механізм — це кричати і лаятись. Тільки не на інших людей, а просто. Якщо виникає будь-яка ситуація, яка викликає стрес, знаходимо місце, де це нікого не зачепить, — і там кричимо і лаємося, кидаємося речами і щось ламаємо. Або рвемо старі записники чи скручуємо пластикові пляшки — допомагає у стресовому стані.

Такі активні фізичні дії не мають тривати більше 5-8 хвилин. Тобто прокричались, полаялись, щось зламали, розірвали чи кинули, а потім видихнули, заспокоїлися і пішли займатися справами.

Про вимоги і спротив

— Читав вашу думку, якщо від особи чогось вимагають, то вона замість збільшення мотивації чи старань, навпаки, вмикає категоричний спротив. Чому так відбувається?

— Це просто такий психічний процес. Ми його не дуже розуміємо, але якщо придивитися, то те саме роблять котики, песики та купа інших тварин. Цей психічний процес, так само, як і всі інші процеси, не є чимось абсолютним. Десь так, як ми говорили про моральну чи будь-яку дилему різних потреб. Так само і тут — це просто ще один психічний процес.

Виходить так, що як тільки починає звучати вимога, одразу виникає один із психічних процесів — спротив. Якщо з протилежного боку знаходиться, наприклад, великий страх не виконати цю вимогу, розуміння, що ця вимога справедлива, усвідомлення, що мені важливо зберегти стосунки, то ти злишся, але виконуєш цю вимогу.

А якщо з протилежного боку немає нічого, тобто є вимога і людина, яка цю вимогу висуває, — «хрін з гори», або ти не віриш, що вимога справедлива і не хочеш її виконувати, то цей додатковий спротив вимогам остаточно перекриває тобі дію. Тобто це додатковий психічний процес, який чомусь є у людини і, принаймні, у деяких ссавців.

Як прийняти, що «як раніше» вже не буде

— Часто чую від людей фразу: «Хочу, щоб все було як раніше, до війни». Чи буде так? І як такій людині переналаштуватися?

— Не буде. Це об’єктивна реальність. Що з цим можливо зробити? Перша компонента суто раціональна — собі слід знову і знову нагадувати: так, як було, не буде і зупиняти себе від пошуку фантазій, що це можливо. Бо поки ми будемо залишатися у фантазіях, що може бути якось інакше, смирення, зазвичай, не приходить. Такі фантазії слід обрубувати.

Друга компонента — якщо переживання дуже сильне, то зазвичай смирення не приходить, поки ми його не прогорювали. Тому потрібно плакати. Або ж горювати якось іще, як людині хочеться в цей момент. Це доведеться зробити для того, щоб змиритися.

Третя компонента — варто розібратися, а що саме там такого було, що я би хотів повернути. Не з серії, «повернути як було колись», а саме які конкретно емоції у мене були раніше, яких зараз не вистачає. Які конкретні потреби були задоволені раніше, які зараз не задовольняються. І з кожною емоцією та конкретною потребою слід працювати окремо.

Наприклад, раніше було відчуття свіжості сприйняття світу. Чому цього відчуття немає зараз? Частково, тому що не відгорювали ті втрати, які вже сталися. Коли відгорюєш втрати, то свіжість сприйняття світу, може повернутися. Частково, тому що є постійний тиск якихось стресових факторів тут і зараз. Значить працюємо зі стресом. Також, щоби відчувати свіжість життя, потрібно достатньо відпочивати, бо якщо ти втомлений, то у тебе немає сили радіти. Також свіжості заважає фокус уваги на тому, що все погано: ми розучилися бачити хороше. Значить слід вчитися бачити хороше.

Нам потрібно розділити те, що ми хочемо, на конкретні окремі елементи — на емоції та потреби, і під кожну шукати свій комплект рішень.

Роздратування — причина чи привід

— Останні майже чотири роки українців дратують: Путін, війна, ТЦК, а ще необдумані дії влади. Чи не забагато роздратувань падає нам на голову і як у цьому виживати?

— По-перше, повертаємося до конкретних потреб — різні фактори впливають на різні потреби. По-друге, значна частина роздратування, найімовірніше, це не причина, а привід. Тобто основне роздратування у тому, що люди почуваються гостро незахищеними і далі просто починають шукати, на що злитися, на що біситися через те, що вони не захищені. Тут є сенс працювати з потребою в захищеності, для кожного по-своєму. І знову ж таки, розбирати по потребах.

Про роботу з військовими

— Ви працюєте з групою командирів і офіцерів-психологів. А які теми розбираєте? Можете назвати основні напрямки?

— Ми говоримо про мотивацію, про емоційний стан військових, частково про фізичний стан у тій частині, де я можу про це говорити. В принципі, всі ті ж самі теми, просто з фокусом на ті умови, у яких знаходяться військові і на ті можливості, які є у командирів для впливу на цей фактор.

Значна частина проблем військових пов’язана з тим, що командири просто не беруть до уваги механізми роботи тіла і механізми роботи психіки. Але коли вони починають це враховувати, то ефективність роботи підрозділів надзвичайно зростає. Просто тут виходить, що працювати слід не на «ефективність за будь-яку ціну», а над психічним і фізичним здоров’ям особового складу, з яких потім і народжується мотивація та ефективність. Тобто фокус уваги має бути дещо інакший.